понеділок, 9 травня 2016 р.

Ганс Хрістіан Андерзен "Кремінь"

Дорогою вояк іде: раз-два! раз-два! На спині його плечак, при боці шабля, бо він на війні був і тепер до дому вертає. На зустріч йому шкандибає стара, погана відьма. Долішня губа в неї звисає аж на груди. Вона й каже до вояка: „Добрий вечір! Який у тебе великий плечак і яка гарна шабля! Ти справжній вояк! Хочеш мати багато грошей?"

"Авжеж що хочу!" — відповідає вояк. „Бачиш отеє велике дерево? — питає відьма, показуючи на дерево, що росло недалеко. "Воно всередині цілком порожне, дуплаве. Вилізь на верх і спустися дірою в середину. Я тебе мотузом опережу, і як лиш крикнеш, то витягну тебе."

"А що я там робити маю?" — спитав вояк.

"Набереш собі грошей, скільки схочеш, — відповіла відьма, — як спустишся на саме дно дерева, то побачиш ясний хідник, в якім горить триста лямп. З хідника йде троє дверий. Ти їх відчиниш, бо в них торчать клямки. Як увійдеш в першу світлицю, то побачиш на долівці велику скриню; на тій скрині пес сидить з очима, завбільшки чайних чашок. Ти його не бійся. Я тобі дам синю кратясту запаску, котру ти розстелиш на долівці. Ти скоро підейдеш до собачки, посадиш її на запаску, відчиниш скриню і набереш собі гроший, кільки схочеш. То будуть мідяні гроші. А як тобі срібних треба, то підеш у другу світлицю. Там сидить пес з очима як млинське каміння, але ти його не бійся. Посадиш його на мою запаску і набереш гроший. А як що золота хочеш, то можеш і його дістати, але в третій світлиці. Собака, що там на скрині сидить, має очи як бані. То дуже люта собака, але тобі і її нема що боятися. Посадиш її на мою запаску, вона тобі нічого не зробить і ти набереш собі стільки золота, скільки душа забажає."

"Гарно! — відповів вояк. — Але чим я тобі заплачу за те, стара відьмо? За дурнож ти мені цього не робиш!"

"Авжеж, що ні!“ — відповіла відьма. — Але грошей я від тебе не хочу. Ти мені маєш за те принести з відтам старий кремінь, котрий там моя бабуся забула."

"Ну, добре. Давай мотуз!"— сказав вояк.

"Ось вона тобі!"— відповіла відьма. — "А тут і кратяста синя запаска."

Вояк виліз на дерево, спустився в дуплю і попав у хідник, в котрім горіло кількасот лямп. Відчинив перші двері. Гу-у! На скрині сидить собачка, з очима як чайні чашки і вперто дивиться на його.

"Любе сотворіння!"— сказав вояк, посадив собачку на запаску і набрав тілько мідяних грошин, скільки влізло в кишеню. Тоді замкнув скриню, І посадив знов на неї собаку і пішов у другу світліцу. Тут сиділа собака з очима, як камені млинські. "Ну, чого так дивишся на мене?" — сказав вояк — "ще тобі чого доброго ці очи геть повилазять!" — і посадив її на відьмину запаску. Та як побачив так багато срібних гроший, то висипав мідяні і срібними наповнив карман і плечак. І пішов у третю світлицю. Тю! Як погано! В цій світлиці сиділа собака з очима як бані і обертала ними як колесами. "Добрий вечір!" — сказав вояк, знімаючи шапку, бо такої собаки він ще з роду не бачив. Оглянувши її уважно, взяв, посадив на до-лівці і відчинив скриню. Боже ти мій! Яка сила золота! За них можна б купити цілий город, всіх олувяних жовнірів, всіх коників і всі забавки на цілому світі! Так багато було цього золота!
Вояк висипав з кишень і з плечака всі срібні гроші і насипав туди, та ще й до чобіт і до шапки золота, так що ледве міг з місця рушитися. А тоді собаку посадив назад на скриню, замкнув двері і крикнув у гору.

"Тягни мене тепер у верх, стара відьмо!"

"А що кремінь ти забрав?"

"Чорт бери! — крикнув вояк, — бувби забув!" — і пішов за нею. Відьма витягнула вояка на верх і ось він знов стоїть на дорозі з кишенями, пле-чаком, чобітьми і шапкою, повного золота.

"Пощо тобі кремінь?" питає вояк.

"Це не твоє діло!" — відповідає відьма. — "ти дістав гроші, а тепер давай кремінь!"

"Пусте! Як ти мені не скажеш, поіцо тобі його треба, то я тобі шаблею голову відрубаю."

"Ні, не скажу!" — відповідає відьма.

Вояк виймив шаблю і відрубав її голову. А тоді завязав золото в за аску, завдав собі на плечі, сховав кремінь в кишені і пішов у місто. А було це величаве місто! Він зайшов до найкращої гостинниці, взяв найкращу кімнату і казав собі подати свої любимі страви, бо він тепер був дуже богатий чоловік.

Служба дивувалася, що такий богач ходить у таких старих чоботах, але він на другий день купив собі нові чоботи і новий одяг. І так він перекинувся з бідного вояка в благородного пана а знайомі розказували йому, що в городі єсть годного вваги, розказували про короля і його доньку, гарну королівну.

"А де її можна побачити ?" — спитав вояк.

"Її не можна бачити",—відповіли йому, — "бо вона живе в великій мідяній палаті, за мурами і за башнями кріпкими. Ніхто, крім короля не заходить до неї, бо її випроруковано, що вона віддасться за простого вояка, а король цього ніяк не хоче."

"Хотів би я побачити її!" — подумав собі вояк, але дозволу на побачення, ясна річ, ніяк дістати не міг.

І зажив собі вояк на славу. їздив часто до театру, бував у королівському саді і помагав бідним. Було це з його боку дуже гарно; він знав, як погано тим, що не мають гроший. І так отеє наш вояк, — богач! Має гарні одяги і чимало знайомих, котрі впевняють його, що він прегарний чоловік, справжній кавалер. І це подобалося йому. Але тому, що він кожної днини витрачував багато грошин, а нових не прибувало, то врешті лишилося йому лиш два таляри. Він мусів покинути свою розкішну кімнату і перенестися в маленьку комнатку на піддашу. Прийшлося йому самому собі чистити чоботи і латати їх. З приятелів ніхто тепер до його не зяходив, бо мовляв, дуже високо треба було спинатися по сходах.

Був темний вечір. Вояк не мав за що купити собі свічку. І отеє він пригадав собі про кремінь котру він роздобув у дуплі при помочі покійної відьми. Відшукав її і як тілько вдарив оден раз, аж отеє відчинилися двері і перед ним появилася собака з очима як чашки до чаю і спитала: "Чого вам треба, мій пане?"

"Чого мені треба? Добудь мені грошей!"— відповів вояк і собака щезла. Але за хвилину появилася знов з вузликом талярів у зубах.

Тоді то-зрозумів вояк яка прекрасна річ тая кремінь. Як ударите раз — явиться пес, що стереже міди, як два прибіжить той від срібла, а як три, то той що на золотій скрині сидить. Тепер вояк замешкав знову в розкішній комнаті і знову гарно вдягнувся.Давні приятелі пізнали його і знову полюбили. І погадав він собі. "Жаль, що не мож побачити царівни. Кажуть, що вона така гарна. — Та що робить, коли вона заєдно перебуває у мідяній палаті! А мені так хочеться побачити її! Де мій кремінь. Вояк ударив тричі і глянь! — прибіг пес з очима як чайні чашки.
"Хоч тепер ніч, — каже вояк, — та мені хочеться побачити царівну, хоч на оден мент!"

Собака вискочила і ще вояк не вспів оглянутися, як вона вернула з царівною. Царівна сиділа на хребті собаки і спала, та була вона така гарна, що всякий міг повірити, що це була справжня царівна. Вояк не міг не поцілувати її, так вона йому подобалася. Поцілував і собака побігла з царівною назад. А на другий день царівна розказувала своїм батькам, що її снився дивний сон, немов то вона їздила на собаці і вояк цілував її.

"Це на всякий спосіб дивний сон",—відповіла королева і на другу ніч, одна із старих придворних дам сторожила біля її ліжка, щоб підглянути в чім діло.
Воякові знов захотілося побачити королівну, прибігла собака, взяла її з собою і побігла. Придворна дама вбрала високі черевики і побігла за нею. А як побачила, що вони щезли в однім великім домі, то зробила крейдою великий хрест на дверях. Тоді вернула до дому, лягла спати, а собака принесла королівну назад. Але побачивши хрест на дверох, взяла крейду і такі самі хрести поробила на всіх дверох в місті так, що не можна було знати, де живе вояк.
На рано прийшов король, королева, стара двірська дама і всі офіцери, щоби побачити, де в ночи була королівна.

"Тут!"— гукнув король, запримітивши перші двері, на яких був зроблений хрест.

"Ні, там мій любий мужу!"— сказала королева побачивши другі двері з хрестом.

"Але там ще оден хрест і ще і ще"  — заговорили всі нараз, бо куди не глянь скрізь були такіж хрести. І тоді вони зрозуміли, що їх шукання даремне. Але королева була дуже мудра жінка.
Вона взяла золоті ножиці, порізала ними шматок шовку на кусочки і зшила маленькій мішочок. Насипала туди гречаних круп, привязала королевій до спини і в мішочку проколола невеличку дірку, щоб крупи сипалися скрізь, куди йтиме її донька.

В ночи прибігла собака, взяла королівну на спину і понесла її до вояка, котрий покохав її, бо йому дуже хотілося оженитися з нею, щоб стати королевичем. Собака не запримітила, що по її слідах сипалися крупи від палати королівної до цеї гостинниці, в котрій жив вояк. Ранком король і королева довідалися, де була в ночи їх донька, післали туди своїх жовнірів і арештували вояка та вкинули його в тюрму.

І ось сидить наш вояк. Гу! Як там темно і сумно! І йому сказали: "Завтра тебе повісять!" Це йому не дуже мило було почути, — тим більше, що він свій кремінь забув у гостинниці. На рано він бачив крізь закратоване вікно, як на площі, на якій його мали тратити, збіравея народ. Чув, як били барабани і як проходило військо. Люди бігли на площу; між ними був і шевський челядник зі шкуряним фартухом і в ходаках; він біг так скоро, що оден ходак злетів йому з ноги, якраз недалеко від цього тюремного вікна, за яким сидів вояк.

"Ей, ти, шевчику! Чого ти так спішишся!" — повернувся до його вояк. "Без мене, сяк чи так вони нічого не пічнуть. Як ти мені принесеш з тої гостинниці, де я живу кремінь, то я тобі дам таляра. Але спішися! Шєвчикові дуже хотілося заробити таляра і він прибіг та приніс воякови його кремінь.

А тепер, слухайте, що сталося дальше. За містом стояла шибениця, а кругом неї військо і сотки тисяч народу. Король і королева сиділи на пишнім пристолі, а проти них судді. Вояк стояв уже на помості. Та коли йому хотіли закинути петлю на шию, він сказав, що згідно з дав ним звичаєм засудженому на смерть дозволяють висловити останнє бажання, котре і сповнюють звичайно. А йому так хочеться закурити люльку! Ці його остання люлька в життю!

Король не відмовив, вояк узяв кресало в руки, вдарив раз, два, три! І глянь — стоять всі три собаки нараз! І тая з очима як чашки від чаю і тая, як млинське каміння і тая як башні.
"Поможіть мені, бо мене хочуть повісити!" — крикнув вояк. І тоді кинулися собаки на суддів, вхопили одного за ногу, другого за ніс і підкинули ними так високо в гору, що ті, падаючи, порозбивалися.
 "Не хочу!" — кричав король, але найбільша собака взяла його й королеву і кинула їх високо за другими.

Тоді військо перестрашилося, а цілий народ закричав: "Добрий вояко! Будь нашим королем і женися з королівною!"

Вояк сів у королівську кариту, а всі три собаки танцювали і кричали: "Гура!" Хлопчики били в долоні а військо віддавало йому честь.

Королівна покинула свою мідяну палату і стала королевою, що її дуже подобалося. Весілля трівало 8 днів, а за столом сиділи також і ті три собаки і дивилися своїми великими очима.


1918 р. 

0 коментарі :

Дописати коментар