понеділок, 9 травня 2016 р.

Мамін Сібіряк "Пригоди статечної миші"

Чи зможе ж хто уявити собі, як важко жити в світі божому маленькій, полохливій і беззахистній мишці?! Й справді, таке мізерне звірятко, а проти його рішуче всі на світі. Я живу в п’ятиповерховім будинку, недалечко від Сінної, й у всіх п'ятьох поверхах повнісенько моїх найлютіших ворогів. Аж жах бере! А чи багато ж треба такій маленькій, бідній мишці, як я? Шматочок сальця, кілька крихоток — от уже й неголодна. Далебі, я нікому, зовсім нікому нічого лихого не роблю, а тим часом досить з’явитися мені на видноті вдень, як зараз же зчиниться вереск:
— Миша, миша!  Бийте її!

Щось невимовно страшне! І додам ще: зовсім несправедливе! Та же ж на світ божий я народилася митою й не можу бути чимсь иншим. Хіба ж я вин на, що я миша! Звичайно, далеко користніще кішкою бути, але я б цього саме й не хотіла, бо кішка — кляте створіння. І, на мою думку, всі коти й кішки найбільші в світі ледарі — дармоїди, і я, правду кажучи, й разу на свої очі не бачила жадного статечного кота чи кішки. Додайте до цього ще й їхнє повсякчасне лукавство, котрим переважають котів та кішок хіба тілько любі їхні хазяї — панове люде.
О, яка це страшна річ, коли яка-небудь звірина починав лукавити, брехати й дурити, а люде одно тілько це й знають.
Запевняю вас, що я дуже добре знаю цю породу двоногих тварин і цілком упевнилася, що брехня — найогидніща річ на світі. В ріжні часи й за всяких обставин я жила по всіх п’ятьох  поверхах і досить на все надивилася. Люди починають брехати, скоро тілько прокинуться, потім брешуть цілісенький божий день і ще трохи брешуть, коли спати лягають. Я мала необережність думати, коли ще молода та ймовірлива була, що люди не брешуть принаймні вночі, вірю. Так, не вірю, й чую, як люди крізь сон нісенітницю белькочуть, тобто дурять чи себе чи когось иншого. Найцікавіше дурять та ще й гадають, що всі їм вірять і що вони теж вірять одно одному. Аж дивно! Коли б люди змогли стати мишами та глянули б на себе з боку й зовсім безстороння, — о, вони не схотіли б ніколи знову стати людьми!
Роскажу про одну свою пригоду, що покаже вам велике лукавство людей. Жила я в бельетажі в одної Генеральші. Мені, правду кажучи, не подобаються помешкання багатих людей: у них завжди миють, чепурять, замітають, — та так уже трапилося на цей раз. Справді, иноді доводиться жити й у бельетажі. Добре. Тілько одного разу вибігла я з своєї нірки під час сніданку. Чи то ж витримаєш, коли так смашно пахтить печеня?! Генеральша завше снідала з своїм мопсом, що, звичайно, сидів на стільці поруч з нею. Покоївка чіпляла навіть йому серветку. Огидніщого чогось од цього мопса й придумати важко: випікирені зуби, харчить од жиру, завше чухається. Сніданок почався досить добре, й я встигла вже з-під самого носа в мопса схопить кілька крихоток. Але зненацька ґенеральша вгляділа мене й що сили заверещала:
— Миша! Миша!
В ту ж мить вона стрибнула на стілець, підібрала спідниці й заплакала. Збіглися льокай, покоївка, Гувернантка, й усі гуртом почали мене ловити. Я, звичайно, зараз же втікла в свою нірку й бачила потім, що ґенеральшу по-під руки повели в її опочивальню, де вона, мов несамовита, сміялась і плакала.
Ну скажіть, на милость божу, як це розуміти?
Що ж, чи справді яку шкоду може заподіяти маленька беззахистна мишка Генеральші?
Мені це лукавство таким гидким здалося, що я поклала собі й жадної зайвої хвилини не лишатися в генеральшиному помешканні и зараз же перебралася в підвал.
Я могла б вам пригадати багато, дуже багато випадків такого лукавства, та думаю, що досить буде цього одного. Але не криюсь, навіть між людьми можна натрапити иноді на щось путнє. Я вже казала, що від ґенеральші я зараз же перебралася в підвал, в помешкання шевця в ту його одну кімнатку, половина якої одійшла під величезну піч. Швець жив самотою, й йому допомагали два підмайстра, страшенні паливоди. Коли швець вперше побачив мене, то не тілько не зомлів, як ґенеральша, а ще й промовив зовсім навіть привітно:
— Еге, мишка! Ну, багатий буду. Така вже приміта
Підмайстрі засміялися, а один ще й додав:
— От через що від того клейстеру, що я вчора запарив, тілько половина на сьогодня лишилася .
І вакси менше стало - обізвався другий
— Ну, то що ж? - весело відказав швець. - Чи ж багато треба, щоб прохарчувати одну мишку? Ми от їй кришечок насипатимемо під припічком. Тре ба й миші жити. Заробітку вона не має, працювати не вміє, а їсти хоче.
Як бачите, швець був на диво розумна людина, ще й надзвичайно добра. Я так собі думаю, чи не був він, часом, коли мишою. Та він і жив, неначе миша, і помешкання його схоже було на якусь мишину нірку.
Я зовсім забула вам сказати, що в мене був чоловік, недбайливий та легковажний, а головне - ледаченький собі вдався. Як на мою думку, ледача миша гірше мертвої. Та все це родинні справи, мало кому цікаві. Дітей у мене було чимало, як і в кожної статечної миші, й я, певно, декого з них і не впізнала б, коли б випадково зустріла десь на вулиці. Що ж робити, у мишей своє родинне життя й свої родинні стосунки. Мої дітки роскидали свої кубелечка по всіх п’ятьох поверхах нашого величезного будинка, і я частенько забігала то до одного, то до другого погостювати. Дехто й зовсім добре жив, а інші - так собі. Найбільше вчащала я на горіще, де жила моя дочка з дітьми в помешканні убогої швачки. Дівчина працювала день і ніч, особливо перед святами, і, як і мій швець, любила забавлятися моєю дочкою, годувала її цукром і не шкодувала крихотки якоїсь, одділяючи від того, що сама їла. Взагалі, це була дуже хороша дівчина. Вона часто брала мою дочку собі на руки й казала:
— Мишко, моя люба, коли б ти знала, як важко самотою жити в світі убогій дівчині ... Я хотіла б бути такою ж гарненькою мишкою, як ти.
Я зустрічала цю швачку в ґенеральші, одначе не зважувалася сісти на плече до неї, як це робила моя доня. Коли до вас привітні, то це не на те, шоб ви нахабою були. Кожен мусить бути пристойним та ввічливим. Инша річ, коли иноді заманеться поласувати крохмалу, а в швачки завше повний горщик його стояв коло печі. Та чи ж багато й з’їсть крохмалу маленька мишка? А тим часом приємно поласувати, вакси та шевського клейстеру наївшись. Раз якось швачка застукала мене на горячому вчинку, й я з переляку вскочила в горщик. Щастя моє що крохмаль холодний був! Та й сміялася ж швачка, коли я вилізла з горщика, крохмалом вся вимазавшись. Мені, правду кажучи, дуже було совісно.
- Та й дурненька ж ти,крізь сміх казала швачка, обгераючи мене мнякенькою ганчірочкою. — Зовсім дурненька! ...
Коли б я не боялася втопитися в рідкому крохмалі, то знову б скочила в горщик, щоб тілько люба дівчина ще засміялася гак весело.

II
Й справді, чимало довелося мені зазнати за свого життя всяких неприємностей, клопоту, образ та пригод. Та все-таки, коли б мені вдруге можна було на світ народитися, то знову мишою, а не людиною хтіла б я бути. Хіба миші роблять кому лихе щось, коли не рахувати того, що вони харчуються на кошт пана — людини? Повинна вам сказати на вушко, що коли ставиться якийсь новий будинок, то хазяїн завше певен, що ставить він його для себе, й що будинок більший, то дужче хазяїн пишається, а те сердезі й не в тямку, що ставить його для самих тілько нас, тілько нас, мишей . . . Він бо колись та помре, а миші зостануться ... Те ж саме і з квартирантами: вони певні, що наймають помешкання тілько для себе, а насправжки — для мишей, що зараз-же використають кожну щілинку й чудово заживуть собі під долівкою. Скільки то квартирантів перебуває в кожному помешканні, а миші все ті самі зостаються. Правда, що під долівкою темно, а иноді й вохко, але ж ми живемо головним чином уночі й не потрібуемо кожушини навіть за найдужчих морозів.
Та, либонь, я не зовсім те росказую, що думала вам росказати. Я вже згадувала, що в мишей — своє родинне життя, свої приязні стосунки й свої родинні прикрості. Скільки того клопоту доводиться зазнати, щоб до путя довести мишеняток. А які ж бо гарненькі малесенькі мишенята: лапки рожеві, вушка рожеві, мордочки рожеві, хвостики рожеві. Цілісенькі дні гуляють, смикають одно одного за хвости, перекидаються, — взагалі, страшенні пустуни. Про кожного треба поклопотатися й навчити всього, що повинна знати всяка статечна миша. Ах, як багато турбот з мишенятами, ви собі й уявити цього не можете. А тут ще й чоловік, що тілько й думає що про себе....
Власне я й хочу росказа-ти про мого чоловіка. Це було так. Настала весна, а я дуже люблю цю добу, бо можна и на сонечку погрітися й до схочу погуляти ясної весняної ночі. Мій
швець один тілько на ввесь будинок, здається, не радів. Він дуже кашляв уночі й раз якось промовив до мене:
— Ну, мишко, годі . . . Хутко помру. А ти підшукуй собі пише помешкання . . .
Швець балакав про себе, ніби про сторонню людину, и гірко всміхався.
- Що ж, напрацювався, то й буде, — ніби заспокоював він мене. — Ти підрахуй тілько, скільки чобіт та черевиків пошив! Не квапся: не підрахуєш... А скілько латок усяких наставив? Еге, тут уже й рахунків не зведу. Всіх сусідів узував, а сам босий ходив. Та така вже дірява доля шевця! Ну, а тепер уже годі. Вашому братові, мишам, далеко легше на світі божому жити, бо ані тобі чобіт, ані калош не потрібно.
Сердега додержав таки свого слова й справді незабаром помер. Мені було його дуже шкода, та нічого не вдієш: свого часу не то що людина, а й кожна миша, хоч це й сумно, повинна вмерти, як смерть прийде. Довелося знову перебратися до ґенеральші на лихо та на горе своє. Одного чудового ранку мій чоловік таке мені мовив:
Я з ґенеральшою переїздю на дачу.
Як то на дачу?! — здивувалася я.
А ось як: ґенеральша їде, чому б і мені з нею не поїхати? А до того ще я дуже люблю подорожувати. Сама подумай, хіба неприємно літечко прожити на свіжому повітрі? Ти помітила, певно, що останнім часом у мене нерви дуже росходилися.
Сказати правду, спочатку я не звернула жадної уваги на цю балаканину, потім уже на власні очі довелося впевнитися, що чоловік таки справді наважився їхати на дачу. Він непомітно вскочив у коробок, де брилика сховано було, та й поїхав на руках таки у самої ґенеральші. Все це було б дуже смішно, коли б не самота моя. Хіба може бути що сумніще від того, як миша зостається в величезному помешканні сама, зовсім сама? Навіть те, що ґенеральша, од’їздючи на дачу, лишила на все літо чимало всякої страви, — і це не веселило серця мого. В пекарні розкидано було окрайці хліба, на вікні забули шматочок сиру, а в їдальні недоїдок шинки, — все це було б добре иншим часом, але зараз ані трохи не вабило мене. И справді, я була зовсім байдужа до їжі й тілько дивувалася, бачучи ненажерливість чорних тарганів, що жили в пекарні. Вони навіть сміялися з мене.
— Чого, кумо, така смутна та невесела? Покуштуй он отих білих балабушок, що ніби ненароком забуто по куточках. А ще краще гризни цього коржика з написом: "Мишина смерть". Це для тебе наготували.
Таргани, звичайно, сміялися з мене, але мені сподобалася їхня думка. А що, як і справді з’їсти одну таку білу балабушку, зроблену з муки, цукру й якоїсь отрути. — і всьому буде край. Ні турбот, ні горя, повсякчасного страху - як це гарно!
Тепер бійся кожної кішки, стережись кожної пастки, по всяк час ховайся під долівкою, крадь кожну крихотку, струшену додолу. Та все-таки помірати немає охоти, хоч це й дивно. І будинок на п’ять поверхів зостанеться, и сонечко буде світити, й панове люде житимуть, як і перше жили, а бідноі старої мишки на світі не буде. Страх як жалко зробилося мені самої себе. Сердешна мишка, що зовсім таки нікому й ніколи лиха не зробила, а коли часом і вкраде, було, цукру чи крихотку хліба, то й то тілько з великого голоду!
А гидкі чорні таргани балакали проміж себе:
— От що, хлопці, коли ми отут все поїмо, то зараз же подамось кудись в инше помешкання. Чи ж багато треба місця путньому чорному тарганові? Забився кудись у щілину як найглибше й сиди собі...
А як добре за шпалерами жити? Взагалі життя — чудова річ ! . . . -
Все це балакали, щоб тілько насміятися з мене. Я це чудово розуміла, й мені ще важче ставало на душі. Що я їм зробила, ось цим чорним тарганам ?
Це, мовляв, була остання крапля, й терпець мені увірвався. Так, я постановила сама собі смерть заподіяти...
Тілько заячі душі смерті бояться, — голосно промовила я й почала гризти білу балабушку з отрутою.
Батечку, рятуйте! Вона зараз дуба дасть — заверещали гуртом усі таргани й з страху поховалися по своїх щілинах.
Правду кажучи, я й трохи не перелякалась, і від цього на душі в мене було радісно. Скажіть, будь ласка, чи ж можна боятися якоїсь білої балабушки та ще й такої смашної? Але тут сталося зовсім щось надзвичайне: я з’їла всю балабушку до останньої крихотки, — й нічого.
Ти ще жива? — пошепки питав найсміливіший тарган, вистромлюючи з щілини свої довгі вуса.
Тут уже я стала сміятися з дурного створіння й зовсім бадьоро відказала:
Я й коржика з’їм . . . от як! Ех, ви, натуро заяча!
Треба додати, що я відразу ж зрозуміла, в чім річ : в балабушці не було отрути. Чи аптекар обдурив, продаючи її, чи куховарка вкрала справжню отруту, — тілько балабушки й справді були з самої муки та цукру. Ну, й чудово. От коржик - уже інша річ Його, певно, зроблено було на Фабриці, й з одного боку на йому навіть мишу було намальовано.
- Ну, ну, покуштуй ще й коржика! — верещали таргани. — Вже цим разом напевно здохнеш. Братіки, рятуйте! Вона почала гризти коржика. Батечку мій, зовсім сказилася миша! Зараз дуба дасть!
У мене стало сміливости з'їсти половину коржика. Та нічого й цим разом мені не сталося, бо й коржик без отрути був, як і білі балабушки. Ах, люди, люди, ви навіть отрути для мишей, як слід, не зробите. Здається, більшого дурисвітства вже й не придумаєш. Таргани теж це зрозуміли й знову стали кепкувати з мене.
— Та ти, погана мишо, знала, що в них отрути немає, й тілько нас даремно морочила.
— Я?! Ах ви, блазні, як ви смієте таке казати на нещасну, але чесну мишу?!
У мене про запас лишився останній і найрішучіший засіб. На сходах, вилізши на підвіконня, грівся на сонечку Пан Коцький, найлютіший кіт на весь світ. Певно, на сто літ раз родиться всього один такий лютий котюга. Я підбігла зовсім близько до його й писнула. Пан Коцький розплющив одне око, здивовано глянув на мене й сердито промуркотів:
— Іди к нечистому, кумо. З якої речі я буду жерти мишатину, коли пани на дачу поїхали? Правда, трапляється, що й я иноді ловлю мишей, але то тілько про людське око, щоб хвалили мене та думали, що я путній і працьовитий кіт. Геть!
І тут лукавство. Що ж мені лишалося після цього робити? Я постановила собі знову жити, на злість усім своїм численним ворогам жити, від щирого серця їх зневажіаючи.




З російської мови переклали учні IV кляси Першої Української Катеринославської Гімназії.
Малюнки художника М. Погрібняка. 
Видання 3,  1919р. Відень-Катеринослав

0 коментарі :

Дописати коментар