середа, 11 травня 2016 р.

Українська народна казка "Золотий черевичок"


Був собі дід і баба. І дід мав доньку і баба мала доньку. От баба і причипилася до діда: Купи та купи, діду, бичка! Хай наші доньки пасуть його. Поїхав дід на ярмарок і купив бичка. На-рано каже баба до дідової доньки:
"Поженеш бичка пасти. Тут тобі й повісмо. Щоб ти мені моток напряла і полотно з його виробила і в лузі побілила! Памятай!"
Вона страх як не любила дідової дочки, бо дідова дочка гарна була, як весна й роботяща, як пчілка, а бабина не така вдалася, і лінива і погана, — нікуди не годиться. Взяла дідова дочка повісмо й погнала бичка на пашу. Вибрала таке місце, де трава, мов шовк і де сонце гріє і муха не тне — пасе його а сама плаче. Тоді бичок і питається її:
"А чого ти плачеш, дівчино?"


"Якже мені не плакати, — каже вона — коли баба завдала мені таку важку роботу. Хіба-ж я її можу зробити?"

"Не журися, якось воно буде", — каже бичок.

- "Лягай і спи!"

Послухала дідова дочка, лягла, спить. А як сонце гень у низ скотилося, встає вона. Дивиться — біля неї полотно лежить, таке біле, як сніг, хоч бери тай сорочечку ший. Втішилася вона, взяла його, принесла бабі, а баба лиш головою покрутила та сховала до скрині. А на другий день посилає свою доньку.

- "Гони — каже—бичка на пашу. От тобі повісмо, як спрядеш, добре, а як ні, то й так буде!"

Пігнала бабина дочка бичка, та все його гилячкою „цьвях, та цьвях", хоч він і без того йде. Пригнала на пашу, підібрала собі гарне містечко, щоб сонне не так пекло, спить. А під вечір встала, та знову бичка прутиком: „цьвях, цьвях", хоч він і без того до хати не йде, а біжить.
Прийшли, віддала бабина дочка повісмо й каже:
- "Весь час так сонце пекло, що я за пряжу й не бралася."

- "Ну, нічо. Лягай та спи, щоб тебе головонька не боліла."

А на рано знов будить дідову дочку:
- "Вставай, ледащице, та жени бичка на пашу. А тут тобі повісма. Гляди, щоб ти мені їх гарно помяла, почесала, попряла і поткала та полотно вибілила і посушила і в вечір готове до дому принесла!"

Взяла дівчина повісма й погнала бичка на пашу. Вибрала місце, де трава шовкова й водиця здорова, пасе, а сама сидить і плаче.

Побачив бичок і питається її:

- "А чого ти, дівчино, плачеш?"

- "Якже мені не плакати, — каже вона, — хіба-ж я можу таку роботу зробити?"

- "Не журися, — каже бичок, — якось воно буде. Лягай та спи!"

Поклалася дівчина і з великої жури вснула. А на вечір, дивиться, лежить полотно готове. Хоч бери та сорочечку ший. Взяла його, гарненко звинула, принесла до-дому й віддала недобрій мачусі.

Тоді мачуха й догадалася. "Ось капосна! Її певно бичок помагає, бо сама не дала-б ради такій великій роботі." І пристала до діда:
- "Заріж, та заріж, каже діду того бичка. Твоя дочка ледащиця, як пожене його пасти то ввесь день нічого не робить, тільки спить."

Як зачала, як зачала, дід не втерпів і каже:
- "Гарно, заріжу я бичка!"

Почула дідова дочка, що мають різати бичка, побігла в стайню, обхопила його нещасного обома руками за шию і як не заплаче, як не заридає, аж ціла стайня трясеться.

- "А чого ти, дівчино, плачеш?" — питається бичок.

- "Якже мені не плакати, — відповідає вона, — коли тебе різати мають?"

- "Не журися, — каже бичок. Якось воно буде. Як мене й справді заріжуть так ти прохай мачуху, щоб дала тобі мої кишки на ріці помити. У кишках знайдеш зернятко. Посади його й підливай, щоб виросла верба. А тоді, чого тобі й треба буде, біжи до тої верби й прохай її. Вона тобі дасть."

Ото ж, як зарізали бичка, дідова дочка й каже до баби:
- "Дай мені помити кишки на річці!"

- "Хто-б їх і мив, як не ти погане, ледащо!" — відповідав баба. "Бери!"

Взяла дідова дочка й побігла над річку. Помила, знайшла зернятко, посадила. Все, як бичок казав. Виросла верба цілому селу на диво. А біля верби ще й джерельце джурчить. Вода у йому, як хрусталь. Чиста, зимна, добра. Раз вода!

Прийшла неділя, причепурила баба свою доньку, ідуть обі до церкви. А дідовій дочці приказують: щоб і хата була заметена, і обід зготовлений і сорочка пошита і те, і друге, і десяте. А як чого не зробить, то тоді її й смерть. Пішли. А дідова дочка біжить у город до верби. Притулилася до неї, мов до мами й голосить:
- "Поможи мені, нещасній, відгукнися на моє горе, а то вони мене живою не оставлять!"

Плаче вона, а з верби, глянь, дванайцять дівчат вибігає.

- "Не плач, панночко, не плач Ганночко, — втихомирюють її. Якось воно буде!"

І як не метнуться. Тая в хату, друга до печі, а третя сорочку шиє. За хвилину й робота готова:
- "А тепер, кажуть, ми тебе нарядимо. Поїдеш у храм."

Де не взялася і спідниця шовкова, і корсетка оксамитова, ще й черевички золоті. Нарядилася, сіла в золочену карпту — їде. Приїхала під церкву, Боже ти мій, люди й про молитву забули, всі на неї зглядаються.
- "Чи це царівна, чи королівна?!" — такої гарної дівчини ніхто й на очі не видав.

А був у церкві молодий королевич. Той за ввесь час і ока з неї не зведе. Така гарна була. А вона, як тільки "Іже херувими" проспівали, перехрестилася, вийшла з церкви, сіла в кариту і їде. Приїхала до себе, поскидала пишне вбрання, надягнула старе лахміття, сіла біля віконця, жде.

На другу неділю, баба знов причепурила свою дочку й сама, мов на весілля нарядилася; в церкву йдуть. А дідовій дочці такої роботи надавали, що не то її зробити, а й затямити тяжко. Пішли, а дідова дочка притьмом до верби в горбді побігла. Припала до неї, обняла обома руками і так плаче, так плаче, що сльози у джерельце, мов той дощ падуть:

"Поможи мені, пособи мені,
Бо я Ганна, безталанна,
Не дам ради собі!
Мене мечуха б'є,
Жити не дає,
Як той ріпях до кожуха,
Так до мене пристає!"

Зашелестіла верба всіма всіма гиллячками, задріжала всіма листочками й висипалося з неї дванадцять дівчат. Обступили дідову дочку, мов ті пчоли квітку на леваді й потішають-її:

"Не плач Ганно,
Не плач наша панно,
Якось воно буде!
Кажи що робити,
Чи в печі топити,
Чи обід варити,
Чи сорочечку шити?"

І розділила поміж них дідова дочка тую роботу, що її мачуха приказала, а сама одягла шовкову спідницю, оксамитову корсетку ще й золоті черевички вбрала й поїхала в церкву. Царевич очий від неї не відривав. Хотів приступити, познайомитися, але Ганна, як і прошлої неділі, не ждала, поки Служба Божа скінчиться, лиш після Херувими, стрибнула з церкви, сіла в золочену карету й від'їхала. Тоді царевич оповістив по цілому царству, що хто йому скаже, де тая гарна панночка живе, то він йому цілий мішок золота дасть. А був у царевича сміхун-весельчак. Як царевич чого-будь затужить то він його й розвеселяє, всіляких приказок-сміхованок йому розказує, тощо. Отож він тепер приступив до свойого молодого пана й каже:

- "А я знаю, як тую панночку відшукати, ой знаю!"

- "Кажи!"

- "А що я за це дістану?"

- "Дулю."

- "О, це велика заплата. Варт сказати. Так слухай!"

Тут він виняв із кишені маленький, золотіші черевичок і показав його засумованому царевичові.

- "Як вона отеє останнього разу виходила з церкви, згубила на сходах черевичок. Я підняв і по цій штуці можемо віднайти нашу кралю."

- ""Як таки так віднайти?"

- "А ось як. Хай слуги йдуть по цілому царству від хати до хати і хай кожна дівчина вбірає отсей маленький черевичок. Котра вбере — так це й вона!"

Сказали — зробили. Розіслали слуг по всім городам і селам — чекають. А слуги ходять, ходять, ходять і ніяк не знайдуть такої, щоб могла вбрати золотий черевичок. Коли глядять, росте верба, а знизу неї студена водиця. Напилися, відпочивають. А журба так їх за серце й стискає. Що скаже царевич, коли вернуть з порожніми руками? Аж отеє йде баба: така погана, злюща.

- "Єсть у тебе дочка?"

- "Чому-би ні!"

- "Одна?"

- "Єсть в хаті й друга. Так це вже дідова, лінива й нехарапутна. А моя, мов тая панночка."

- "Веди нас до неї."

Повела баба гостий у хату, покликала своюі дочку, міряють черевичок, та де там! Навіть пальці не влізуть. І

- "Клич другу!"

- "Якже це? Таж вона немита, нечесана, її соромно добрим людям й на очі показувать!" І

- "Кажуть тобі: клич!"

Не було ради. Підступила баба до печі й гукає:
- "Гей ти, ледащо, гей ти нінащо, злази міряти черевичок!"

Злізла Ганна, міряє, — мов на неї пошитий.

- "Отеє й вона!" — сказали слуги і з радости їм аж очі засвітилися.

- "Ну, дівчино, збірайся, поїдемо!"

- "Куди?"

- "До царевича."

- "Заждіть хвилину, хай трохи приберуся."

Сіли царські слуги на лаву — ждуть. А Ганна побігла до верби, прибралася, причепурилася, така стала гарна, раз гарна, що на прежню навіть не скидається. Як увійшла в хату, аж у хаті ясно зробилося. Тільки мачуха, гей тая ніч почорніла.

- "Дякую вам за хліб, за сіль", — сказала до діда й баби дівчина, сіла в кариту й поїхала. А тії стоять, пороззявлювавши роти, а баба аж зубами скрегоче:

- "От така то правда на світі, каже. Таке брудне, таке ліниве, тай царевою буде."

Ганна ж приїхала в царську палату, повінчалася з царевичом й зажили вони на славу. Може й до нині живуть. Та нам до їх яке діло?
Нам, щоби казку сказати.

0 коментарі :

Дописати коментар