вівторок, 31 травня 2016 р.

Українська народна казка "Як дівчина з ведмедем у піжмурки гралася"

Був собі дід та баба і були в них дві дочки: одна дідова дочка, а друга бабина. Баба свою дочку дуже любила, рано не будила до роботи не силувала, добре годувала, гарний одяг справляла.
А дідової дочки не любила: вдосвіта будила, голодом морила, до пізньої ночі тяжкою роботою мучила, а вдягала дівчину лише тільки в брудне, старе лахміття. І як дідова дочка не пильнувала роботи, а все не могла мачусі догодити. І стала баба від діда домагатись:
— Завези, та й — завези свою дочку в ліс!
Довго дід відмовлявся, жалував своєї дитини, та врешті не стало йому терпцю. От він і каже до своєї доньки:

— Одягайся, та поїдеш зо мною в ліс. Я буду дрова рубати, а ти на віз складатимеш. Та візьми з собою пшона й соли. — Звариш кашу на обід.
Зробила дівчина все, як батько звелів. Сіли вони на воза і поїхали, їдуть вони та й їдуть, та й заїхали дуже далеко в ліс. Дивляться — якась хатка стоїть. Батько й каже:
— Іди в цю хату та звариш кашу, а я тим часом дрова рубатиму. Пішла дівчина в хату, розпалила в печі, приставила до жару горнятко з пшоном, сама стала в хаті прибирати. А батько вирубав деревинку, прив’язав її під стріху, сів на віз та й поїхав додому. Що вітер повійне, то деревинка об стіну: стук! стук! Дівчина й думає:
— Це мій татко дрова рубає! Та й далі порається в хаті.
От уже все й прибрано, вже й каша зварилася, а батько не кличе доньки, тільки чути: стук! стук! ніби десь дрова рубають. Сіла дівчина коло вікна шити та все поглядає, чи не йде батько?
От уже й смеркати почало, а до хати ніхто не йде, тільки чути: стук! стук!
Зголодніла дівчина, думає;
— Піду покличу татка, що вони все рубають, та й рубають! Певно вже й вони їсти хотять! Вийшла з хати, дивиться — а на дворі нікого нема, тільки деревинка до стіни прив’язана од вітру гойдається та стукає. Зрозуміла дівчина, що її покинуто в лісі, заплакала і вернулась
до хати. Сіла вона сама кашу їсти, а з-під печі мишка виглядає, ніби їсти просить. Дівчина й каже:
— Бідна мишко, ти певно теж голодна! та й кинула їй грудочку кашки. Мишка з’ їла та й знов на дівчину поглядає. Та кинула їй іще каші, а як мишка і те з’ їла, то кинула їй і втрете. Тоді мишка й каже їй:
— За твоє добре серце, дівчино, я тебе від біди врятую. В цій хаті живе ведмідь і як стемніє, він додому прийде. Він загадає, щоб ти йому очі зав’язала і сама від нього втікала, а в руки тобі дзвіночок дасть, щоб було чути, де ти бігаєш. Як він тебе впіймає, то розірве. Але я прибіжу до тебе і ти почепиш мені дзвоник на шию і я втікатиму од ведмедя, а ти сидітимеш
на печі, поки розвидниться. Злякалась дівчина, чекає, що то буде. Швидко на дворі стемніло
і в хату хтось увійшов. То був ведмідь. Він побачив дівчину і заревів:
— Добре, що ти прийшла! В мене давно вже не було гостей! Ану, зав’язуй мені очі, будем у піжмурки гратися! Тільки моя умова така: як за всю ніч не впіймаю тебе, то обдарую всяким
добром; а як впіймаю — то з’їм! І він дав їй до рук дзвінок, щоб з ним бігала.
Напівмертва від страху дівчина зав’язала очі ведмедеві, і в ту ж мить прибігла мишка до неї. Дівчина почепила їй дзвоник на шию, і мишка побігла по хаті, а дівчина тихенько полізла
на піч. Ведмідь, наслухаючи дзвіночка, подавсь за мишкою. Та скочила під піч, а ведмідь з розгону так гепнувся об піч головою, що з болю аж заревів. Мишка з-під печі побігла під стіл і ведмідь за нею; знову об стіл ударивсь; мишка між кочерги та лопати вскочила — і ведмідь туди — всі лопати й кочерги посипались на нього.
Цілу ніч мишка бігала — то під піч, то під лаву, то під піл, а ведмідь, ганяючись за нею, все спотикався та стукався і до ранку так потовкся, що вже й ходити не міг. Як стало розвиднятись,
каже він до дівчини:
— Годі вже гратись! Розв’язуй мені очі.
Злізла дівчина з печі, підійшла до ведмедя, а мишва вже й тут, подає дівчині дзвоник. Та взяла дзвоник і розв’язала ведмедеві очі.
— Х-ху! каже ведмідь, — з роду ще такої дівчини не бачив! Заморила мене! Ну, за те ж я тебе обдарую! Послухай-но, дівчино, що ти чуєш?
Прислухалася дідова дочка та й каже:
— Чую, ніби вози по дорозі риплять.
— Так, каже ведмідь, — і ті вози і все добро на них твоє і худоба за возами — теж твоя.
Вклонилася дівчина ведмедеві, подякувала, та швиденько вийшла з хати. Дивиться — а шляхом валка возів їде, на возах скрині з добром стоять, до возів худобу поприв’язувано: коні,
корови, вівці . . . сіла дівчина на переднього воза та й поїхала додому.
А вдома вже повставали. То ж дід журиться, що дочку завіз, а баба з радощів млинці пече. А у неї собака такий був, що вмів говорити. Сидить він під столом та й каже:
— Дідова дочка додому як панна їде, багато добра везе, за возами худоба біжить!
А баба кинула йому млинця, та й каже:
— Цур, дурню! Ти кажи: вже з дідової дочки кісточки торохтять!
Собака млинця з’ їв, та й знову каже:
— Дідова дочка додому як панна їде, багато добра везе, за возами худоба біжить.
— Не кажи так, дурню! Сердиться баба, — кажи так, як я тебе вчу! - знову кидає собаці млинця.
З'їв собака і другого млинця та й знов по своєму каже. Розсердилась баба, як ухопить ломаку, та до пса! Він у двері, баба за ним. Вибігли обоє на двір, дивиться баба — в двір вози
заїжджають, на возах скрині стоять, до возів худобу поприпинано. А спереду дідова дочка сидить, як панна вбрана, та така гарна!
Зрадів дід, а баба лютує! Розпитують, де ж дівчина стільки добра дістала? Як розказала та, що її в лісі спіткало, то баба так і напалася на діда:
— Завези, та й — завези і мою дочку в ліс, хай і вона од ведмедя всякого добра навезе! Та зараз вези!
— Добре, каже дід. Запріг коня, сказав бабиній дочці пшона і соли взяти, посадив її на віз та й поїхав.
Приїжджають в ліс до тієї самої хатки. Дід звелів і бабиній дочці іти в хату кашу
варити, а сам сів на воза і поїхав додому. Заходилася бабина дочка кашу варити. А як вона вдома коло печі не поралась, то й тут не вміла. І дрова їй не хотіли горіти, і горня з кашею двічі перекинулось і ледве над вечір та каша зварилася, та й то була сира і не вимішана. Стала вона ту кашу їсти, та так сердиться: і намучилась варивши, і каша недобра! А тут мишка з-під печі виглядає, ніби їсти просить.
— Ах,ти ж погань! закричала бабина дочка: — мені й самій каші мало, а ще й тобі давати! Ось тобі! та й шпурнула в мишку камінцем. Мишка й сховалась під піч.
Прийшла ніч. До хати прийшов ведмідь і побачив нову гостю.
— Ого, каже, — і сьогодні дівчина є! Чи й ти ж така спритна, як та вчорашня? Ану, зав’язуй мені очі, та тікай. Як упіймаю — із’їм, а не впіймаю до ранку, багато всякого добра дам. Зав’язала бабина дочка ведмедеві очі та й кинулась втікати. Так куди там! Ледве чи двічі перебігла хату, а вже її ведмідь зловив, бо мишка їй не помагала. Розірвав ведмідь дівчину і
з’ їв, а кістки за хату викинув.
Дожидає баба вранці дочку додому та й знову млинці пече, щоб було чим доню привітати. А собака сидить під столом та й каже:
— Дідова дочка добра навезла, а з бабиної дочки кісточки торохтять!
— Цить, дурню! кричить на нього баба: — на млинця, іж та кажи, що бабина дочка удвічі добра везе!
Собака млинця з’ їв та й знову каже:
— Дідова дочка добра навезла, а з бабиної дочки кісточки торохтять! І скільки баба йому не давала млинців, а він усе своє каже. Злякалася баба та й каже дідові:
— Запрягай коня, та поїдеш назустріч моїй, доможеш їй добро додому везти. Поїхав дід — по дорозі нікого не стрінув, а в лісі під хатою кістки з бабиної дочки побачив. Склав їх у торбинку та й привіз додому.
Заплакала баба, ті кістки побачивши, та не було в же що робити. Бабину доньку поховали, а дідову добрі люди заміж узяли.

0 коментарі :

Дописати коментар