вівторок, 31 травня 2016 р.

Українська народна казка "Кривенька качечка"

Був собі на селі дід-мисливець, який все по лісах та озерах ходив, зайців та качат стріляв, а що вполює, те продасть, або собі на харч лишить. Так і жили удвох з бабою, а дітей у них не було.
Раз пізньої осени, коли вже й сніжок падати починав, пішов дід в ліс на зайців полювати. Проходить він повз лісове озерце, дивиться, а там качка плаває.
— Звідки вона тут узялася? думає дід:
— Дикі качки вже давно у вирій відлетіли, мабуть у неї крило зламане, що не полетіла разом з ними.

І хотів дід качку застрелити, та передумав:
— Як озеро за мерзне, то я її на льоду живою впіймаю; за зиму вона в хаті привикне, а весною нанесе яєчок та висидить каченята, та й будуть у нас з бабою свої качки. І став дід щодня на озерце ходити. А озерце швидко замерзало. Спочатку крига тільки під берегами була, а потім вже й усе озеро замерзло, лише посередині його ще ополонка зісталась і в ній качка плаває. Та за кілька днів і та замерзла, і одного дня побачив дід качечку вже на льоду. Став її ловити, а вона така дика: втікає, кричить, дзьобом і лапами геть подряпала йому руку та проте дід таки зловив її і приніс до хати. Тільки з рук пустив, а вона під піч; як за лізла в куток, так три дні й не вилазила звідти. Баба їй і їсти сипала під піч, і воду ставила — не пила й не їла качка три дні.
А на четвертий вийшла з-під печі, стала їсти й пити. І тут помітили дід з бабою, що крила в неї цілі, тільки ніжка зламана; ото ж їхня качечка була кривенька. Баба її дуже жалувала, пильнувала, щоб вона все мала що їсти й пити, і качечка швидко стала зовсім свійська. І стала баба помічати, що у них щось дивне діється в хаті. Піде вона рано по воду, повернеться до хати, а в печі в же вогонь горить, обід вариться; а почне щось шити, аби тільки з хати хоч на хвильку вийшла, вже їй роботу скінчено чи рукав, чи сорочку дошито, ще й такими взірцями чудовими помережано!
А то вже й сусіди стали питати:
— Що за дівчина така гарна з вашої хати по воду ходить? Ой, дівчина красна, тільки на
ногу трошки кривенька!
Страх напав на бабу, стала вона з дідом радитися та людей питати. Казала їм одна старенька бабуся:
— Це у вас в хаті щось таке живе, що ви не знаєте. Зробіть так, щоб воно думало, що вас немає, а самі десь сховайтесь. Як побачите, що в хаті щось заворушилось, то накрийте його чорного хусткою і міцно тримайте, не випускайте з-під хустки, поки не попроситься; тоді
взнаєте, що у вас у хаті є.
Прийшов дід до хати, та й каже бабі голосно:
— Печи, бабо, пироги та паляниці, бо завтра їдемо на ярмарок. І заходилася баба пекти, а дід лагодитися в дорогу. На другий день рано запряг дід коні, сів з бабою на віз та й виїхав з двору. Баба справді поїхала, а дід потихеньку вернувся та й сховався коло печі у закутку.
Стоїть він та й стоїть, коли, дивиться, вибігла з-під печі качечка. Сюди-туди метнулася — до чого не торкнеться, скрізь якесь диво робиться: віник сам хату мете, сокира сама дрова рубає, ніж сам картоплю скребе, вогонь сам в печі розгорівся. З дива дід чуть не впустив хустки, та якось схаменувся, і як качечка побігла провз нього, він хап! та й накрив її чорною хусткою. Тримає він ту хустку, додолу придавлює, а під нею щось росте, пручається, от-от вирветься дідові з рук, та він тримає з усіх сил. І стало під хусткою проситися:
— Дідусю! пусти мене, я тобі за дочку буду! Пустив він хустку, а з-під неї дівчина показалася,
така гарна, як сонечко, тільки одна ніжка трошки кривенька. Це ж качечка на дівчину перекинулась. ,
І стала та дівчина у діда в хаті жити. Полюбили її дід та баба, як рідну дочку, і вона їх шанує, слухається. А сусіди так заздрять їм— звідки таку красну дівчину собі за дочку взяли?
Тихо та щасливо минула зима, а на весну, як стало сонечко пригрівати, попросила дівчина свого названого батька, щоб зробив їй гребінь та днище, а до того ще й золотий стільчик.
— Хочу, дідусю, на двір виходити, на сонечку прясти! Послухав її дід і зробив все, як просила.
Одного дня, коли в же й травиця зеленіти почала, винесла вона на двір свій стільчик, сіла на ньому й почала прясти. Коли летять з вирію дикі качки, а це були її брати і сестри і обачили вони дівчину на стільчику та й заспівали:

Он де наша діва,
Оп де наша Іва
На метеному двірці,
На золотому стільці!
Скиньмося до пір’ячку —
Нехай увинеться,
Нехай летить з нами!

А вона їм відказує:

Не полечу з вами!
Як зломила я ніжку,
Ви мене покинули,
Самі полинули.
Не полечу з вами!

То вони й полетіли собі далі. Коли це летить другий гурт качок. А то були її дядьки і тітки.
Побачили дівчину на стільчику та й ну також співати:

Он де наша діва,
Он де наша Іва!
На метеному двірці,
На золотому стільці!
Скиньмося по пір’ячку,
Нехай увинеться —
Нехай летить з нами!

А вона й цім відказує:

Не полечу з вами!
Як зломила я ніжку,
Ви мене покинули,
Самі полинули.
Не полечу з вами!
І ці полетіли далі.

Коли трохи згодом летять ще дві качки, та так низько-низько, ніби дуже потомились. А то були її батько й мати. Побачили дівчину на стільчику та й співають те саме.
Дівчина і їм відказує:

Не полечу з вами!
Ви мене покинули,
Самі полинули.
Не полечу з вами!

Але батько з матір’ю не полетіли геть. Воли все літали та й літали над дівчиною, все співали та й співали своєї пісні, просили її та плакали та вискубували собі пір’я, а воно спадало на дівчину. І вже так обскублися, що майже голі стали, вже ледве й крилами махають. І не витримала дівчина: скочила з стільця, вдарилася об землю, закрутилося круг неї обскубане
пір’я, пристало до дівчини, та й стала вона качечкою, махнула крилами і полетіла за батьками.
Вибігли дід та баба — а качечки вже й не видно. Зосталися дід і баба сиротами, тільки стільчик та гребінь з днищем їм на спогад лишились.

0 коментарі :

Дописати коментар