середа, 11 травня 2016 р.

Українська народна казка "Мудра дівчина"



 Жило два брати: один убогий, а другий багатий. От багатий зласкавився раз над бідним, що не має ні ложки молока дітям, тай дав йому дійну корову. Каже:

— "Потрохи відробиш мені за неї."

Ну, бідний брат відробляв потрохи, а далі тому багачеві шкода стало корови — він і каже вбогому братові:



— "Віддай мені корову назад!"

— "Брате, яж тобі за неї відробив!"

— "Що ти там відробив! Тої роботи було, — як кіт наплакав, а то таки корова! Віддай!"

Бідному жалко стало своєї праці, не схотіж віддати. Пішли вони позиватися до пана. Прийшли до пана. А панові мабуть не хотілося роздумувати, хто з них правий, а хто ні — то він їм і каже:

— "Хто відгадає мою загадку, того й корова буде."

— "Кажіть, пане!"

— "Слухайте: що є в світі ситчійш, швидчійш, миліш над усе? Завтра прийдете й скажете!

Пішли брати. Багач іде до дому тай думає собі:

— "От дурниця, а не загадка! Щож там є ситчійш над панські кабани, прудчіш над панські хорти, а милійш над гроші? Ге, моя корова буде!"

Бідний прийшов до дому, думав, думав тай зажурився. А в його була дочка Маруся. Вона й питається:

— "Чого ви, тагу, зажурилися? Що пан казав?"

— "Та тут, дочко, таку пан загадку загадав, що я й не надумаю, що воно є."

— "А якаж це загадка, тату? — питає Маруся."

— "Та така: що є на світі ситчійш, прудчійш, милійш над усе?"

— "Е, тату, ситчійш над усе земля-мати, бо вона всіх годує й напуває та всіх же й поїдає; прудчійш над усе думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш; а милійш над усе сон, бо, хоч як добре та мило чоловікові, а все покидав, щоб заснути."

— "Чи ба? — каже батько. — Отже й справді так! Так же я й панові казатиму."

Другого дня приходять оба брати до пана. От пан їх і питає:

— "Ану, відгадали?"

- "Відгадали, пане, — кажуть оба."

От багатий зараз виступає, щоб собі попереду поспішитись тай каже:

— "Ситчійш, пане, над усе ваші кабани, а прудчіші над усе ваші хорти, а милійш над усе — гроші."

— "Е, ні, не так! — каже пан. Тоді до вбогого: — Ану ти!"

— "Та щож, пане, нема ситчійшого, як земля-мати: вона всіх годує й напуває та всіх же й поїдає."

— "Правда, правда! — каже пан. — Ну, а прудчійш що?"

— "Прудчійш, пане, над усе думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш."

— "Так! — А милійш? — питає пан."

— "А милійш над усе сон, бо, хоч як добре та мило чоловікові, а все покидає, щоб заснути."

— "Так, усе! — говорить пан. — Твоя корова."

- "Тілько скажи мені, чи ти сам це повідгадував, чи тобі хто сказав?"

— "Та щож, пане, — каже вбогий, — є в мене дочка Маруся — це вона мене так навчила."

Пан аж розсердився.

— "Як це? я такий розумний, а вона проста собі дівчина та мої загадки повідгадувала! Стрівай же! На тобі отсих десять варених яєць та понеси їх своїй дочці: нехай вона посадить на них квочку та щоб та квочка за одну ніч висиділа курчата вигодувала, і щоб твоя дочка зарізала троє, спекла на снідання, а ти, поки я встану, щоб приніс, бо я дожидатиму. А не зробить, то буде лихо!"

Іде сердешний батько до дому тай плаче. Приходить, а дочка й пита його:

— "Чого ви, тату, плачете?"

— "Та якже мені, дочко, не плакати. От пан дав тобі десять варених яєць та казав, щоб ти посадила на них квочку та щоб за одну ніч квочка висиділа й вигодувала курчата, а ти щоб спекла їх йому на снідання."

А дочка взяла горщечок каші тай каже:

— "Понесіть, тату, отеє панові та скажіть йому, нехай він виоре, посіє цю кашу, і щоб вона виросла просом, поспіла на ниві і щоб він просо скосив, змолотив і натовк пшона годувати ті курчата, що мають вилізти з цих яєць."

Приносить чоловік до пана ту кашу, віддає, тай каже:

— "Так і так дочка казала."

Пан дивився, дивився на ту кашу та взяв і віддав її собакам. Потім десь найшов стебелинку льону, дає чоловікові й каже:

— "Неси своїй дочцї цей льон, та нехай вона його вимочить, висушить, побє, потіпає, попряде й витче сто ліктів полотна. А не зробить, то буде лихо."

Іде до дому той чоловік тай зажурився. Зустріча його дочка й питає:

— "Чого ви, тату, зажурились?"

— "Та бач же, чого: ось пан дав тобі стебелинку льону, щоб|ти його змочила, висушила, пом-ияла, напряла й виткала сто ліктів полотна."

Маруся взяла ніж, пішла й вирізала найтоншу гілочку з дерева, дала батькові тай каже:

— "Несіть до пана, нехай пан із отсего дерева зробить мені гребінь, гребінку й днище, щоб було на чому прясти цей льон."

Приносить чоловік панові ту гілочку й каже, що дочка загадала вробити в неї. Пан дививсь, дививсь, узяв тай покинув ту гілочку. А на думці в його:

— "Цю одуриш! Мабуть вона не з таких, щоб дурити."

Потім думав, думав тай каже чоловікові:

- "Піди та скажи своїй дочці: нехай вона прийде до мене в гості та так, щоб ні йшла ні їхала, ні боса, ні вбута, ні з гостинцем, ні без гостинця. А як вона цього не зробить, то буде лихо."

Іде знов батько зажурений до дому. Прийшов тай каже дочці:

— "Ну, що дочко, будем робити? Пан загадав так і так."

І розповів їй усе. Маруся каже:

— "Не журіться, тату. Все буде гаразд. Підіть купіть мені живого заяця."

Пішов батько, купив живого заяця. А Маруся одну ногу вбула в драний черевик, а друга боса. Тоді піймала воробця, взяла ґринджоли й запрягла в них цапа. От узяла заяця під руку, воробця в руку, одну ногу поставила в санчата, а другою по шляху ступає — одну ногу цап везе, а другою йде. Приходить отак до нана в двір, а пан як побачив, що вона так іде, каже своїм слугам:

— "Прицькуйте її собаками!"

Як прицькували її собаками, а вона й випустила їм заяця. Собаки погнались за заяцем, а її покинули. Вона тоді прийшла до пана в світлицю, поздоровкалась і каже:

— "Ось вам, пане, гостинець."

Тай дає йому воробця. Пан тільки хотів його взяти, аж вона пустила воробця, а він пурх тай вилетів у відчинене вікно! От бачить пан: розумна вона така, що її не перемудруєш, тай, як виросла, оженився з нею.


1919 Київ-Ляйпціг 
Українська Накладня

0 коментарі :

Дописати коментар