вівторок, 31 травня 2016 р.

Українська народна казка "Розумна дочка"

Жив на селі чоловік і мав дочку, молоду дівчину, але дуже розумну. Що скаже, що відповість, все,-як по писаному; таке доладне, що всі дивувались, навіть старі люди приходили її питати,
що і як зробить. І пішла слава про ту дівчину і дійшла аж до царя. І цар звелів її батька прикликати. Злякався бідний мужик, думає:
— Мабуть я щось завинив, може цар скаже мені голову відрубати? Проте відмовити не посмів,
мусів перед царські очі стати.
А цар, як побачив його, то й питає:
— Чи правда, що дуже розумну дочку маєш?
— Де там! — кланяється мужик цареві: — То все люди наговорили!

— Так скажи своїй дочці, говорить цар, — щоб за ніч мені курчат висиділа, а ти їх завтра привезеш. Та не важся мене дурити, якихось інших курчат привезти, бо я зараз пізнаю, як
вони висиджені.
Плаче мужик, проситься, до ніг цареві падає; каже, що того зробити не можна. А цар відповідає:
— Як розумна твоя дочка, то зробить; а як не зробить — смерть вам обом!
Пішов мужик додому, свою долю клянучи. Розказав дочці про царський приказ, а вона усміхається:
— Лягай, татусю, та виспишся! На завтра щось придумаєм!
А вранці дає батькові торбинку з пшоном та й каже:
— Однеси цареві і скажи, щоб це пшоно посіяв і щоб за ніч з нього просо виросло, виросло й
поспіло і щоб за ту ніч він його вижав, висушив, змолотив і пшона надрав, бо іншого пшона ті курчата'не їстимуть.
Пішов мужик до царя, віддав йому торбинку з пшоном і все так сказав, як дочка звеліла. Посміхнувся цар, та й каже:
— Ну, як твоя така розумна, хай прийде завтра до мене ні боса, ні взута; ні гола, ні вдягнута; ні пішки, ні верхи; ні з подарунком, ні без нього!
Переказав мужик це дочці, а та не журиться, знову каже йому спати лягати, щоб на завтра виспатись. А вранці — роздяглася, гола напнула на себе ятір, одну ногу в черевик взула, друга
боса; звеліла батькові голуба з гнізда зняти і того голуба в руки взяла; наділа па барана наритники, поганяє його, одну йогу на барана поклала, другою по землі скаче. Так досталася аж до царя. Поклонилась йому та й каже:
— Прийми від мене, царю, подарунок! Та й кинула йому голуба. А той пурх! та й полетів.
— Бачу, каже цар, що ти справді розумна. Зоставайся ж у мене жити. Та й взяв дівчину до свого двору, а як підросла то й оженився з нею.
Жили вони у всьому дуже щасливо, тільки за одно сердився цар: любив він дуже людей судити, і раніше всі до нього на розправу ходили; а як прочули, яка в нього жінка мудра, то
стали до неї ходити. І сказав їй дар:
— Соромно мені, щоб, ти була за мене розумніша. Як хочеш зо мною жити, то щоб ти ніколи більше людей не розсуджувала, щоб усіх до мене відсилала. А як це слово переступиш, то й за жінку мені не будеш. І пообіцяла вона те своєму чоловікові і багато років міцно своє
слово тримала.Та раз трапилось, що поїхав цар на полювання, а тут саме два мужики приїхали, багатий і бідний, щоб цар їх розсудив.
Бідний просив у багатого воза позичити. Той позичив, але за це сказав себе до міста одвезти. Повіз бідний багатого і прийшлося їм у степу заночувати. А в бідного кобила жеребна була. Розпряг він її, пустив на пашу, а самі обоє полягали спати. Прокинулись вранці — кобила пасеться, а під возом лоша лежить. Багатий і каже:
— Це моє лоша, бо мій віз його вродив.
А бідний каже:
— Як же це?! то ж моя кобила привела лоша, і воно моє.
І засперечались вони: той каже: — віз вродив, а той: — кобила привела. Та й прийшли аж до царя судитися.
А тут саме царя нема. Три дні надали, а цар з полювання не вертається. І став бідний царицю дуже просити:
— Розсуди ти нас!
Бо не сила мені більше надати, та й багатий у мене лоша відбирає. Не втерпіла цариця, та й сказала:
— Ну, де ж це видано щоб вози лошат приводили? Авже ж його кобила привела! А, чия кобила, того й лоша! Та й віддала те лоша бідному.
Виїжджають мужики з царського двору, щоб уже додому їхати, а тут саме цар вертає. Побачив їх та й питає:
— А чого, мужики, приїжджали?
— Суду твого шукали,тільки ж нас вже цариця розсудила, кажуть ті.
Розсердився цар, як таке почув, увійшов у свої палати, та й каже до жінки:
— Ти зламала своє слово, забирайся тепер від мене, не хочу з тобою жити! І як вопа не просилася, цар нічого й слухати не хотів.
Тоді вона й каже:
— Мужу мій! Винна я перед тобою і мушу з тобою розлучитись. Але як був ти мені добрим чоловіком, то позволь мені по-доброму попрощатися з тобою. Зроблю я гарну вечерю та повечеряємо вдвох, згадаємо, що доброго разом зазнали, а завтра я й поїду звідси.
— Так, каже цар, — і ти була також доброю жінкою, то нехай буде так, як ти просиш. А завтра, як від’їжджатимеш, візьми собі з мого двірця що схочеш: що найдорожче і тобі побільше і наймиліше.
І зробила цариця гарну вечерю, поставила на стіл з’ їсти і випити. І сіли удвох; пригадують своє життя, цілує цариця свого чоловіка та плаче. А він каже:
— Добра ти жінка, але свого слова не зламаю; завтра від’їдеш.
А вона все йому чарку підливає. І впився він та й заснув. Тоді покликала цариця кучера, сказала йому вимостити віз подушками запрягти коні. Винесли сонного царя на того воза
цариця сіла коло нього, і поїхали, куди очі бачать. Так їхали всю піч і весь ранок. Вже й сонце зійшло, вже й припікати стало, а цар спить, прокинувся аж в полудень — оглядається, питає:
— Що це таке? Куди ми їдем?!
— А ти як казав, відповідає цариця, — що як буду я з двірця виїждати, щоб забрала з собою, що найдорожче і наймиліше. Я й забрала тебе, бо над тебе нема у мене нічого ні дорожчого
ні милішого!
Поцілував цар царицю і сказав повертати додому. З того часу вони вже ніколи не сварились і до самої смерті жили щасливо.

0 коментарі :

Дописати коментар