середа, 11 травня 2016 р.

Українська народна казка "Три брати"

Було собі три брати! От, менший усе не так робить, як люди. Брати на його все й кажуть: дурень! Дурень тай дурень — так уже всі його зовуть. То розумні брати в господарстві порядок дають, а дурня посилають вівцю пасти. От, посіяли брати лан пшениці. Зійшла та пшениця, почала рости. І внадилося щось у ту пшеницю: що ніч то так і витолочить. Старший брат і каже:

— "Піду я на ніч в поле — може піймаю те, що толочить."



Ото й пішов. Прийшов, сів на межі... Дожидав, дожидав — нікого нема... тай заснув... Прокинувся в ранці, глянув на поле, аж знову є шкода. Ну, пішов він до-дому без нічого й каже:

— "Хіба-ж його зловиш, коли таке, що й не побачиш?"


На другу ніч уже середущий каже:

— "Я піду."

Ото пішов. Прийшов, сів на межі... Дожидав, дожидав — нікого нема... і він заснув. Прокидається вранці, глянув на поле — аж витолочено внову. Пішов і цей до дому.

— "Де його, — каже, — піймати!"

А менший брат тоді:

— "А ну, піду я, чи не зловлю?"

Брати в сміх, аж за животи беруться:

— "Коли ми не зловили, а то щоб ти, дурню, піймав!"

А він не послухав їх. Настигає ніч, убрався тай пішов. Прийшов на поле до тернів, наламав терну. Сів і кругом себе терном колючим обложив. Сидів, сидів, а ніч темна, скрізь тихо, став його сон знемагати. Тілько задрімав, похилився та на колючки, так ураз і прокинувсь. І так щоразу: що стане дрімати, похилиться, то його колючки й уколять — він і прокинеться.
Коли це чує він — біжить щось, аж земля гуде. Прибігає кінь такий, що так у його з очий іскри й сипляться. Прибіг і почав пастися. От парубок підлазить до його, підлазить... Та як ухопить тоді за гриву, так і скочив на його! Як зірветься кінь, як понесе! Земля гуде, вітер шумить, а парубок жене його, щоб ще дужше біг. За одну ніч увесь світ уздовж і впоперек менший брат тим конем пробіг. Тоді втомився кінь, вернувся знову на те йоле тай каже парубкові:

— "Отепер уже ти мій пан, а я твій кінь. Тепер же мене пусти но широких степах пастися, а скоро тобі треба мене буде то тільки вийди в поле^ гукни та свисни, то зараз я коло тебе й буду."

От його парубок і пустив, а сам вернувся до дому. Брати сміються:

— "А що, піймав, дурню? Жени красше вівцю пасти, а то виучилася без тебе."

Він їм нічого не сказав, пігнав тую вівцю пасти. А вже пшеницю з того часу ніхто не толочив.

Коли це пішла чутка по всьому королівству, оповіщує король, що хто доскочить конем до королівни та зніме з неї перстінь, то той возьме її за себе і королівство тому цар віддасть, бо синів у його не було. А тая королівна то така гарна, така уродлива була, що й по світах її за красу знали. А королівна та сиділа у високому теремі, на високій горі. От, пішла по всьому королівстві чутка — всі хочуть королівни доскочити. І брати старші повибірали коний та лагодяться й собі їхати туди королівну добувати. А менший брат і каже:

— "Може би й я поїхав?"

Брати аж розсердились:

— "Куди тобі дурневі і геть зараз на поле вівцю пасти!"

Вирядили його в поле вівцю пасти, а самі до королівни поїхали. Пігнав менший брат вівцю пасти, вигнав на поле, як свиснув, як гукнув, аж земля гуде, біжить кінь. Прибіг — так іскри з очий і спиляться. Він і каже йому:

— "Неси мене до короля."

- "Пане мій милий, пане мій любий! - каже кінь. — Зазирни мені в праве ухо!"

Той як зазирнув та став такий убраний пишно та гарно. Питає тоді кінь:

- "Пане мій милий, пане мій любий! Якже тебе нести? чи понад землею чи о половині дерев, чи поверх дерев?"

- "Неси, каже, понад землею!"

Сів він, кінь як поніс його! — аж земля гуде! Наздогнали вони братів та попри них як вихор! От, добігає менший брат — аж там гора висока, кручовата, а на тій горі терем золотом сіяє, а на рундуку пишна та гарна королівна сидить, високо-високо. А кругом народу сила: і селяни й городяни і пани й козаки й мужики — всі зібралися побачити, що то воно буде, хто палати королівни доскочить. Та хто-ж би доскочив! Що розженеться який їздець, то й до половини гори не вихопиться — та назад. Коли це їде менший брат: як розігнався його кінь, як стрибне — мало-мало не до терема доскочив тай назад.

Люди в крик:

— "Хто це? хто це?"

Ніхто його не пізнав. А менший брат і не припинився, завернувся тай зник зперед очий. Вернувся він на поле, пустив коня, а сам пігнав вівцю до дому. Приходить до дому, а там брати хваляться: І

— "От так плигнув — мало не до терема!"

А меньший брат каже:

— "Може то я?"

Так брати в сміх:

— "Ах ти дурень, дурень! Таке вигадає, що й купи не держиться!"

От, другого дня знову брати їдуть до королівни, а меншого брата вирядили вівцю пасти. Пігнав він вівцю пасти, вигнав на поле; як свиснув, як гукнув — аж вемля гуде: біжить кінь. Прибіг — так іскри з очий і сипляться. Він і каже йому:

— "Неси мене до короля!"

— "Пане мій милий, пане мій любий! — каже кінь, — якже тебе нести? Чи понад землею чи о половині дерев чи поверх дерев?"

— "Неси, — каже, — о половині дерев!"

Сів він, кінь як поніс його — аж земля гуде! Наздогнали вони братів та попри них як вихор. От добігає менший брат до терема, а там знову народу-народу як хмари! А королівна ще гарнійша, ще пишнійша високо-високо в золотому теремі. Як стрибнув кінь, доскочив до рундука, не доскочив до королівни. Люди в крик:

— "Хто це? хто це?"

Ніхто його не пізнав. А він і не припинився та навад — і зник зперед очий. Менший брат вернувся на поле, пустив коня, а сам пігнав вівцю до дому. Приходить до дому, а там брати хваляться:

— "От так плига! За малим не доскочив!"

А менший брат:

— "Може то я?"

Брати тілько засміялись.

От третього дня вже в останнє старші брати їдуть до королівни, а меншого знову з вівцею вирядили. Пігнав він вівцю пасти, вигнав на поле; як свиснув, як гукнув — аж земля гуде, біжить кінь. Прибіг — так іскри з очнії і спиляться. Він і каже йому:

— "Неси мене до короля!"

— "Пане мій милий, пане мій любий! — каже кінь, — якже тебе нести? чи понад землею, чи о половині дерев, чи поверх дерев?"

— "Неси, — каже, — поверх дерев!"

Сів він, кінь як поніс його — аж земля гуде. Наздогнали вони братів та попри них як вихор. От, добігає менший брат аж до короля, а там такого народу, що це й не було: з усього королівства люди зійшлися подивитися, що то буде — чи доскочить той їздець королівни. Вже ніхто й не пробує скакати; бачуть, що не змога. Всі тілько й дожидають того, що вчора за малим не доскочив. А королівна, як сонце пишна та гарна, високо-високо сяє.

Коли це враз прибігає менший брат, як вихор між людьми проскочив та в гору скочив, до королівни доскочив, перстень з руки зняв та й назад. Люди такий крик та шелест зробили:
— "Хто це? хто це?"

Всі питаються, а ніхто не знає. А він і не припинився; завернуся тай зник з перед очий. Поїхав він у поле, пустив коня, а сам пігнав вівцю до дому. А перстінь надів на палець і ганчіркою завязав, щоб не видко було. Приходить до дому, а там брати хваляться:

— "Таки доскочив! От так лицар!"

А менший брат:

— "Може то я?"

А брати йому:

— "Чи не згубив ти й останнього розуму?"

От, другого дня наказ від короля, щоб збіралися до його всі — і старе й мале й калічне. Брати й говорять між собою:

— "Як нам вести дурня? Сором! Та треба вести, звелено!"

От, як зібрались усі в двір, а там столи понакривані — їжі такої багато. Король став гостити людий медом і вином, а на останці стала частувати всіх королівна. Частувала вона, частувала, а наприкінці прийшла й до меншого брата. Той бере чарку лівою рукою. Вона й пита:

— "А правою чого ж ти не береш?"

— "Та вбив палець."

— "Ану покажи!"

Він як розв'язав палець — так той перстень і засяяв! Царівна тоді руками лиш сплеснула:

— "Се ж, — каже, — він!"

Привели його до короля! Ну, тут уже королеві нема чого робити, треба за меншого брата дочку віддавати. Зараз їх звінчали та такий бенкет счинили! А брати сидять на тому бенкеті та дивуються: був дурень, а тепер короленко...

1919 Київ-Ляйпціг 
Українська Накладня

0 коментарі :

Дописати коментар