вівторок, 31 травня 2016 р.

Українська народна казка "Вовк та собака"

Жив один собака у хазяїна: покіль молодий та здоровий був, хазяїн годував його, а як старий і беззубий став, вигнав з двору. Пішов собака в ліс, ліг під дубом і наважився вже здихати.
Коли йде вовк, та й питає:
— А чого це ти, собако, тут лежиш?
— Здихати прийшов, каже той: — покіль здоровий був, хазяїну вірно служив; тепер я старий став, то й вигнали мене з двору голодною смертю помирати.
— А хочеш, кажe вовк, — я тебе навчу, як у хазяїна знову ласку здобути? Тільки щоб ти й про мене потім не забував.
— Навчи, каже собака, — а я тобі віддячу.
— Слухай братe, каже вовк — швидко жнива почнуться, твої господарі в поле підуть і немовлятко з собою візьмуть. Вони жатимуть, а дитина під копами лежатиме. Я підкрадусь, ухоплю дитину та й понесу її в ліс, а ти мені навперейми вискочиш, дитину віднімеш і до батьків принесеш. От тебе й шанувати будуть знову.
Вийшли вони з лісу на поле, а там овечки пасуться. Вовк став за кущем, та й почав передніми лапами землю гребти і ту землю їсти; їсть і собаку питає:
— Чи настовбурчується шерсть у мене?
— Настовбурчується, каже пес.
— А очі — соловіють?
— Соловіють.
— А дуже?
— Ні, ще не дуже. Гребе вовк далі і знов землю їсть, а тоді й питає:
— А тепер як?
— О, каже пес, — шерсть уже геть настовбурчилась, а очі страх, як посоловіли! А
у вовка, справді, і шерсть на спині наїжачилась і очі стали червоні. Тоді вовк як кинеться до овець, як ударить одну лапою, перебив хребет, кинув її собі на спину та й скочив до лісу. Тут
вони з собакою м’ясце поділили і гарно попоїли.
Наївся собака та й думає:
— А добре в лісі жити! Мені за рік стільки м’яса не перепадало, скільки я тут за раз із’ їв! І добувати його не тяжко: що ж, я не вмію так, як вовк, землю гребти, та їсти? Тільки вовк дурний, поласився на овечку, скільки там з неї м’яса! От я зразу коня заберу!
І побіг він коня шукати, та здумав, що треба йому товариша, бо хто ж буде дивитись, чи настовбурчилася шерсть у нього і чи посоловіли очі?
Тільки він це здумав, аж гульк — кіт лісом біжить.
— А що ти, котику, тут робиш? питає собака.
— Миші ловлю, каже кіт.
— Е, що з мишей наїдку! Ходи зо мною, я тебе м’ясцем нагодую!
Кіт і пішов з ним.
Вийшли вони з лісу, коли иа леваді саме кобила з лошам пасеться.
Собака й каже:
— Оце моя здобич буде! Та й почав землю лапами гребти і ту землю їсти. їсть і питається в кота, чи настовбурчилась вже шерсть, і чи посоловіли очі?
— Ні, каже кіт: — і шерсть яка була, така й є, і очі не посоловіли.
Гребе собака землю, далі їсть і знову питає:
— А тепер як?
— І тепер так само, каже кіт: — і шерсть не настовбурчилась і очі не посоловіли. Розсердився собака та й учить кота:
— Ти, дурню, кажи, що шерсть настовбурчилась і очі посоловіли, бо я без цього здобич не вполюю. Та й знову землю гребе і їсть.
— Ну, як? трохи згодом питає.
— Настовбурчилась, каже кіт — і очі посоловіли. Тоді собака як кинеться на лоша, хотів йому горлянку перегризти, а лоша як ударить його переднім копитом, так пес і покотився.
Лоша втікло, а кобила пасеться та все на собаку поглядає. І як прочухався він трохи, кобила й каже:
— Дурний ти, собако! Хто ж на коней спереду нападається? Треба ззаду, щоб вони не бачили, от попробуй мене ззаду з’ їсти!
Зрадів собака, почав знову землю гребти та їсти та кота питати, чи настовбурчилася шерсть і чи посоловіли очі.
— Посоловіли, каже кіт, — настовбурчилась. От пес розігнався та й скочив до кобили ззаду, а вона його задніми копитами як хвицнула, так лоба й розвалила. Упав собака, а кіт і каже:
— Е, бачу я, що твій хліб тяжкий; піду я краще миші ловити. Та й подався в ліс.
А собака до вечора на леваді лежав, а тоді його хазяїн знайшов,
поволік і додому забрав.

0 коментарі :

Дописати коментар