середа, 1 червня 2016 р.

Українська народна казка "Калинова сопілка"

Був собі чоловік та жінка, і мали вони три доньки. Дві старші любили чепуритись та по гостях ходити, а найменша все дома сиділа та в роботі матері помагала, з сестрами ніколи не сперечалась, у всьому їм поступалась. От зібрався раз батько на ярмарок, та й питає дочок, яких їм гостинців привезти. То дві старші і сережок захотіли і перстенів, і намиста; а менша сидить у кутку і словом не обзивається.
Жаль стало батькові своєї дитини, він і питає:
— А тобі, доню, що привезти?
— Нічого, відповідає дівчина: — Нічого мені, татусю, не треба.
А як став уже батько дуже допитуватись, чого б таки вона хотіла, то сказала:
— Ну, то купіть мені срібне блюдечко і наливне яблучко; а більше нічого не купуйте.

Пообіцяв їм батько усі ті гостинці купити та й поїхав на ярмарок. На ярмарку повелося йому добре, вторгував він чимало грошей, та й став купувати гостинці. То старшим дочкам швидко всього роздобув, а меншій —- ніде срібного блюдечка та наливного яблучка не знайде. Три дні ходив питав — так кожний, або сміється, або дивується. І хотів уже він без того дарунку вертатись, коли виїжджаючи з міста, почув раптом пісеньку:

Котись, котись, яблучко,
По срібному блюдечку!

Оглянувся — а попід типом старчиха сидить а біля неї по срібному блюдечку наливне яблучко котиться. Скочив він з воза, та до старої:
— Продай! каже. — Візьміть! відказує.
— Що тобі дати?
— Що дасте.
Обдарував він щедро стареньку, та й поїхав додому, такий радий, що й меншій дочці гостинця везе. То ж старші дочки ще на вулиці батька зустріли. Чи привітались, чи ні — розпитують, одна одну перебивають, що привіз та яке воно; а менша — в хаті батька привітала, принесла вмитись, на стіл накрила, а за гостинець не питає. Обділив батько усіх подарунками. То старші вбираються, до лиця міряють, сперечаються, що кому буде; а менша сіла в куточок, та й приспівує потихеньку до яблучка та до блюдечка:

Котись, котись, яблучко,
По срібному блюдечку!
Покажи мені, яблучко,
1 ти, срібне блюдечко,
1 гор висоту, і небес красоту,
1 сині моря, і зелені поля! . . .

Співає вона, а по срібному блюдечку наливне яблучко котиться і на блюдечку всяке диво показується: по морю синьому — кораблі пливуть; між полями—гаї шумлять; в містах чудесних — дивні люди ходять.
Зацікавився батько, як то дочка з яблучком грається? Та як глянув — дивом здивувався, жінку й сусідів на чудо дивитися закликав, а тут і сестри прибігли. Як побачили сестрину забавку, то свої гостинці геть покидали; нічого не хотять, тільки сестрин подарунок-собі взяти. ,
Та не дозволив їм батько цього зробити. І як вони не плакали, як не сперечались, не стало по-їхньому. І затаїли старші сестри в серці злобу і змовились удвох меншу сестру вбити. Як поспіли в лісі суниці, кажуть воші до неї:
— Ходім, сестричко, по ягоди, та візьми з собою блюдечко і яблучко: як наберем ягід, будеш нам показувати. Вона й пішла з ними. Назбирали вони ягід у лісі та й сіли відпочивати, і менша сестра почала котити своє яблучко по блюдечку.
А старші сестри приготувались зарані: принесли з дому довгого гострого ножа і котрась як ударить меншу сестру ножем у серце — так та й упала мертва. Тоді виконали вони тим ножем яму, закопали туди вбиту сестру, а її одежу закривавлену порвали і шматки в лісі порозкидали. Додому прийшли в же поночі, плачучи, що сестра від них відбилась і не могли її знайти. Цілу ніч батько з сусідами ходили по лісі з ліхтарями, цілу ніч і другий день шукали дівчину, але знайшли тільки закривавлене шмаття, що сестри в лісі порозкидали, — та й вирішили, що її вовки розірвали. Тяжко побивалися батько з матір’ю, та зарадити лихові не було як.
Минуло літо і надійшла осінь. Стали вертатися з Криму чумаки. Іякась валка одного дня проїжджала шляхом через той ліс. А серед тих чумаків був один, що вмів добре на сопілку грати. Побачив він на бугрику такий гарний калиновий кущ та й каже:
— Піду я, браття, та виріжу собі з того куща сопілку, славна сопілка буде!
Та й пішов, витнув з калини гілку та й зробив дудочку. Тільки став грати, а вона як затужить, заплаче і словами промовляє:

Помалу-малу, чумаченьку, грай,
Не врази мого серденька вкрай!
Мене сестри вбили, із світу згубили,
Ніж мені в серденько та й устромили!

Як почули те чумаки, та й кажуть:
— Тут щось є, якась причина. Давай звернемо з шляху в село, може довідаємось, що тут трапилось. Та й заїхалп вони в те саме село, звідки дівчина була, і стали на ніч в найбільшому дворі, а то саме двір її батька був.
Запросив господар чумаків на вечерю, а за вечерею став їх розпитувати, де вони бували, що бачили.
А чумацький отаман і каже:
— Багато ми по світу їздили, багато всякого дива бачили, але такого, як у вас в лісі є, ще
не бачили зроду.
— А яке ж у нас диво в лісі є? питає господар. — Скільки я вже прогнив тут, а не чув, щоб у нас в лісі яке диво водилося!
— Та ось наш чумак сопілку з калини у вашому лісі вирізав; послухайте, як вона грає!
Та й звелів тому чумаку за грати. І тільки той притулив сопілку до уст, а вона як затужить,
заплаче і так виразно промовляє:

Помалу-малу чумаченьку, грай!
Не врази мого серденька вкрай!
Мене сестри вбили, із світу згубили,
Ніж мені в серденько та й устромили!

Похолов батько те почувши. Чи не його то дитина з тієї сопілки озивається? Взяв він у чумака його дудочку, приклав собі до уст, а вона як заспіває:

Помалу-малу, батьку рідний, грай,
Не врази мого серденька вкрай,
Мене сестри вбили, із світу згубили,
Ніж мені в серденько та й устромили.
Дали й матері що сопілку, вона й матері заграла:
Помалу-малу, матусенько, грай,
Не врази мого серденька вкрай!
Мене сестри вбили, із світу згубили,
Ніж мені в серденько та й устромили.

Догадався батько про все, що сталося, та ще хоче, щоб і старші сестри па ту сопілку заграли, а вони не хочуть, на піч поховалися, за комін чіпляються, не дають себе з печі стягнути. Проте їх таки з печі стягли і силоміць до уст сопілку приклали.
І кожній сопілка заграла:

Помалу-малу, рідна сестро, грай,
Не врази мого серденька вкрай!
Ти мене вбила, із світу згубила,
Ніж мені в серденько та й устромила.

Мусіли тепер сестри все розказати: як вони заздрили меншій сестрі за яблучко та блюдечко, як заманили її в ліс, як убили. Христяться чумаки з дива, а батьки плачуть, батьки тужать !
На ранок все село з батьками й чумаками пішли в ліс, і сестри показали, де вони меншу сестру закопали; а то саме той бугрик був, що на ньому калина виросла. . .

Розкопали могилку — а в ній дівчина лежить, така хороша, свіжа; ніби вчора похована. Ще тяжче затужили батьки над тілом. А отаман козацький вийняв з гаманця два слоїки з живущою
і мертвою водою, що вій їх з Криму вивіз та й полив дівчину. Як полив він мертвою водою — зрослася рана в серці; як полив живущою — дівчина ожила. Скільки тут радости було, втіхи!
А старших сестер тут же судили і присудили живих в ту саму яму закопати, з якої менша сестра встала. Та вона не дала, випросила, щоб їм простили.

0 коментарі :

Дописати коментар