четвер, 2 червня 2016 р.

Українська народна казка "Кобиляча голова"

Був собі дід та баба, та й було в них дві дочки — дідова й бабина. І не злюбила баба дідової дочки та все до діда приставала:
— Завези, та й завези свою дочку в ліс.
Довго не хотів дід баби слухати, жалував свою дочку, та нарешті баба так дідові докучила, що не міг їй перечити і сказав своїй дочці: — поїдеш зо мною в ліс; я дров нарубаю, а ти мені
їсти звариш. Запріг коня та й поїхали. Довго їхали, коли бачать — хатка.
— Отут мені й варитимеш, каже батько, — а я поїду дрова рубать.

Пішла дівчина в хату, а батько поїхав додому. Як зварила дівчина їсти, вийшла батька кликати, та скільки не гукала, ніхто не озивається. Пождала вона ще трохи, чи не надійде батько, але нікого не було чути. Заплакала вона, бо зрозуміла, що її покинуто. Іти додому проти ночі, по темному дорогу шукати, боялася, то ж вирішила в хаті ночувати. Тільки стемніло, стала вона вже спать лягати, коли чує — стукотить, грюкотить, к
обиляча голова біжить. Прибігла до
порога та й гукає:
— Дівко, дівко, відчини! Дівчина взяла, та й відчинила.— Дівко, дівко, пересади мене через поріг! Нона взяла, та й пересадила.
— Дівко, дівко, посади мене за стіл!
Вона взяла, та й посадила.
— Дівко, дівко, нагодуй мене!
Дівчина дала їй тієї каші, що батькові варила.
— Дівко, дівко, напій мене!
Вона напоїла.
— Дівко, дівко, постели мені постіль!
Вона постелила.
— Дівко, дівко, положи мене спати!
Вона положила.
— Дівко, дівко, приспи мене!
Вона сіла біля кобилячої голови і доти їй казок розказувала і пісень співала, поки та за снула.
Прокинулася вранці кобиляча голова та й каже до дівчини:
— І через поріг мене пересадила?
— Пересадила.
— А за стіл мене посадила?
— Посадила.
— А нагодувати мене нагодувала?
— Нагодувала.
— А напоїти напоїла?
— Напоїла.
— А постіль постелила мені?
— Постелила.
— А в постіль поло жила мене?
— Положила.
— А в постелі приспала мене?
— Приспала.
— Влізь же мені в ліво ухо, а в праве вилізь.
Полізла дівчина в ліве ухо, а в праве вилізла. І стала така гарна, що хоч з лиця воду пий. А вбрана, як князівна яка, так уся в золоті й сяє. І каже їй кобиляча голова:
— Вийди з хати, там віз їде, скриню везе і худоба коло воза біжить. То все тобі на посаг
дарую.
Вклонилася дівчина кобилячій голові, вийшла з хати, сіла на воза та й поїхала додому.
Дуже зрадів батько, як побачив дочку живу й здорову та ще й багату. А баба дуже розсердилася.
— Так от куди ти свою дочку завіз, каже, — Не завіз ти її, щоб пропала, а завіз, щоб
добра надбала! Ну, то вези й мою дочку туди!
Повіз дід і бабину дочку і в тій самій хатині покинув. Як стало смеркати, тупотить, грюкотить, кобиляча голова біжить. Прибігла до порога та й гукає:
— Дівко, дівко, відчини! — Невелика пані й сама собі відчиниш! Кобиляча голова відчинила.
— Дівко, дівко, пересади мене через поріг!
— Невелика пані й сама перелізеш.
Кобиляча голова перелізла.
— Дівко, дівко, посади мене за стіл!
— Невелика пані й сама сядеш.
— Дівко, дівко, нагодуй мене!
— Невелика пані, сама наїсишся!
Кобиляча голова щось трохи з’ їла.
— Дівко, дівко, напій мене!
— Невелика пані й сама нап’єшся.
Кобиляча голова напилася.
— Дівко, дівко, постели мені постіль!
— Невелика пані й сама постелишся! Кобиляча голова послалась.
— Дівко, дівко, положи мене в постіль!
— Невелика пані й сама ляжеш! Кобиляча голова лягла.
— Дівко, дівко, приспи мене!
— Невелика папі й сама заснеш!
Кобиляча голова полежала трохи та й заснула.
Прокинулась кобиляча голова вранці та й каже до дівчини:
— Ти мені вчора не одчинила дверей?
— Не одчинила.
— І через поріг не пересадила мене?
— Не пересадила.
— І нагодувати — не нагодувала мене?
— Не нагодувала.
— І напоїти — не напоїла?
— Не напоїла.
— І постіль мені не постелила?
— Не постелила.
— І в постіль мене не положила?
— Не положила.
— І в постелі мене не приспала?
— Не приспала.
— Влізь же мені в праве ухо, а лівим вилізь.
Не хотіла дівчина лізти, та кобилячої голови побоялась і полізла. І як вилізла з лівого уха, то така стала стара й погана: горбата, беззуба, руки й ноги трусяться, з сліпих очей сльози
течуть. Вигнала її кобиляча голова з хати, і пішла бідолашна, ломачкою підпираючись, навпомацки додому. Ледве дійшла до свого села і тут її по впізнав ніхто, рідна мати, як старчиху, з хати вигнала.
І десь вона й досі попід тинню ходить, якщо жива ще; а баба все свою дочку з лісу дожидає. А дідова вродлива дочка за доброго чоловіка заміж пішла.

0 коментарі :

Дописати коментар