четвер, 2 червня 2016 р.

Українська народна казка "Про Івана Вірного"

Був собі багатий купець і мав одним одного сина. А жінка його давно померла. Викохав купець того сина, навчив його всяким наукам, і виріс хлопець такий гарний та моторний, що й цар не посоромився б його за сина мати. Став йому батько за кидати, чи не час би вяге й оженитися, так сип і слухати не хотів — погуляю ще, було каже.
Тільки одного дня прийшов він з міста такий смутний та невеселий, що й їсти не схотів. Став його батько випитувати, що сталось — мовчить. Та в зке псскоро признався, що бачив у місті
портрет заморської царівни і так її вподобав, що як не висватає її для нього батько, то він і смерть собі заподіє.

Злякався батько та й каже:
— Нічого тобі, синочку, не жалую і не перечу; але до царської дочки сватів не пошлю, бо
знаю, що за купецького сина її не віддадуть.
—Ну, то не буду я ні їсти, ні пити, аж поки з голоду помру! відказав син, ліг на постіль і до стіни одвернувся. І скільки батько його не просив, вже й словечком не обізвався.
Минуло три дні. Не їв і не пив купецький син і до батька не озивався. А в того купця такий слуга був, що його самого малим глядів. І дуже йому купець вірив, за найбільшою посилав, як на себе у всьому покладався. І каже до нього купець:
— Пропаде наш хлопець! Що нам, Іване, робити?
А Іван і каже:
— То вкрадьмо йому царівну та й нехай з нею ожениться.
— Як же ти вкрадеш питає купець.
— Украду! відказує Іван.
Пішли вони до купецького сина та й сказали йому, що Іван обіцяє царівну вкрасти. Зрадів хлопець, цілує Івана, дякує. І стали вони в дорогу збиратись. Спорядили корабель добрий, на той корабель силу краму набрали, та все дорогого: шовків, єдвабів, золотих перстенів і всяких прикрас, та й вирушили в дорогу — Іван та купецький син, а старий купець дома зостався.
Приїхали вони в те царство, пристали до берега та й посилають до царя звістку, що приїхали з-за моря купці і привезли краму та щоб дозволив цар того краму до двірця на показ принести.
Цар дозволив, і пішов Іван до царських палат, а за ним слуги силу краму понесли. Стала царівна той крам розглядати та до себе міряти: те гарне, а те ще краще! А Іван і каже:
— А як би ти, царівно, до нас на корабель пішла, отам би ти всякого краму побачила! Царівна
й стала батька просити, щоб пустив її з служницями на корабель на товари подивитись. Цар і пустив.
Прийшли вони на корабель, а там на кормі краму розложено, хто зна й скільки. Розглядає царівна, любується; а Іван і каже:
— А як би ти, царівно, знала, який у нас крам під кормою є, ото варто подивитись! Царівна й пішла туди із своїми служницями.
Внизу вже купецький син став їм товари показувати, а Іван тим часом вихід замкнув, паруси нап’яв і від берега відплив. Довго царівна а служницями крам унизу розглядала, аж всі їсти
схотіли. Стали наверх виходити — коли вихід замкнено! Злякалась царівна, стали вони стукать, а як відкрив Іван і царівна вийшла наверх, то корабель плив посеред моря і берегів уже не видно було.
Зрозуміла царівна, що її вкрадено, стала плакати. А купецький син разом з нею плаче; просить, щоб не сердилась, щоб заміж за нього вийшла; розказує, який у нього батько багатий і як він сам царівну полюбив. Повірила царівна і подала слово, і стали вони заручили справляти. Цілу ніч гуляли, аж перед світом полягали спати.
А Іванові не спиться, і якийсь, смуток на душу наліг. Вийшов він на корму, щоб просвіжитися та й ліг на дошках проти зірок. І чує він — зашуміло щось, ніби великий птах крилами. І
просто коло нього ворона сіла, здорова, як теля, завбільшки. І вдруге зашуміло, — друга ворона сіла. Зашуміло втретє — і сіла третя ворона.
Причаївся Іван, ледве дух переводить, а одна ворона й каже:
— Спить купецький син і не знає, яке його лихо чекає. Оженився його батько і молоду мачуху взяв. Вона чарівниця і хоче купецького сина із світу звести. Як вийде його на берег зустрічати,
подасть йому кухоль вина: як він те вино вип’є, так і помре. А як хто кухоль з рук виб’є, то він розіб’ється, вино розіллється, на тім місці трава вигорить, а купецький син живий зостанеться. Тільки хто це чує і скаже, той по коліна каменем стане.
А друга ворона й каже: — А ще мачуха йому вороного коня подарує. І той кінь заворожений: як купецький син на нього сяде, скине його і вб’є. А якби хто стрілив коневі в ліве вухо, то кіпь би згинув, а купецький син живий би зостався. Але хто це чує і скаже, той по пояс каменем стане.
— А як він і від коня врятується, третя ворона проказала — то мачуха молодим на весілля сорочки чарівні подарує. Як вони їх надінуть, то в страшних муках помруть. Тільки якби хто ті сорочки в піч укинув — сорочки згорять, по кімнатах сморід піде, а молоді живі зостануться. Але хто це чує і скаже, той увесь каменем стане.
Закрякали ворони, знялись і полетіли. А Іван ні живий ні мертвий до ранку на палубі пролежав, все думав, як від купецького сира біду одвести. Не сказав він пі кому, що вночі чув, і так вони по морю і далі пливли, аж поки додому доїхали. Як стали до берега приставати, задзвонили в місті дзвони, сила народу зійшлася. А спереду батько з молодою мачухою молодят зустрічають. І каже батько:
— Синку, ти тепер щасливий, то ж не суди й мене, що па старості літ теж щастя схотів. Прошу
мою жінку любити. Привітались вони сердечно і мачуха пасинкові кухоль вина подає, з щасливим приїздом вітає.
Тільки купецький син той кухоль до рук узяв, а Іван як ударить по кухлю! Вибив його з рук, кухоль упав і розбився, вино розлилось, а на тім місті трава вигоріла.
Розгнівалась мачуха: як він смів?!
І купець питає:
— Нащо ти це зробив?
— Вибачайте, то я ненароком, каже Іван.
І повірив йому купець і не дозволив Івана карати. Прийшли вони з пристані додому і стали царівні купцевс хазяйство показувати.
А мачуха й каже до пасинка:
— Я тобі гарппй подарунок приготувала. Та й повела їх у стайню, показує вороного коня.
Гарний був кінь. Як глянув на нього купецький син, так зразу сісти на нього захотів. Стали коня сідлати, а Іван підійшов, та в ліво вухо й стрілив. Упав кінь і витягнувся, а мачуха
крик підняла, як смів її Іван так зневажаити!
Питає Мінову купець Івана:
— Нащо ти це зробив?
— Сам не знаю, нащо! відказує той.
Здивувався купець, але жінці каже:
— Іван вірний слуга; треба йому простити.
І хоч яка мачуха люта була, а нічого вдіяти не могла. За кілька днів звінчали купецького сина з царівною і стали весілля справляти. Сила людей посходилось, гарний обід справили, а по обіді стали дарувати молодих. І дає їм мачуха дві сорочки; як дим, тоненькі, гарні, вишивані. Залюбувалися всі тими сорочками, а Іван як ухопить їх, як жбурне в піч! Сорочки згоріли, а по кімнатах страшний сморід пішов. Мачуха в плач, каже, що Іван завзявся на неї, і купець гнівається; а Іван знову каже:
— Вибачайте, я сам не знаю, як я то зробив.
І сказав купець:
— Твою вірну службу пам'ятаючи, прощаю тебе і на цей раз, але більше мою жінку ображати не дозволю. Відгуляли весілля, полягали спати.
А вночі крик, лемент у дворі спинився. Ведуть мачушині слуги зв’язаного Івана; кажуть, вночі мачуху зарізати хотів. Забрали його в тюрму та й швидко суд зробили і присудили повісити.
Шкода було купцеві вірного слугу, та нічого зарадити не міг. От уже і той день настав, що Івана вішати будуть. До шибениці народу без числа зійшлось. Прийшов і купець з родиною. То батько й син плачуть за Іваном, а Мачуха радіє, що свого ворога позбудеться.
Привели Івана. Поклонився він людям та й просить, щоб дозволили йому перед смертю слово сказати.
— Не треба! Кричить мачуха.
— Говори! кажуть люди.
І став Іван розказувати, як вони царівну для купецького сина вкрали і на морі заручини справили і як уночі ворони прилітали і що казали. І як розказав про першу ворону — скам'янів
по коліна; як розповів про другу — скам'янів по пояс; а як розказав про третю — увесь каменем став.
Тут люди закричали: — Невинний Іван! Мачуха відьма! Та й повісили її на шибениці, а камінного Івана купецький син до себе забрав.
Стали вони тепер утрьох жити: купець і купецький син із жінкою. І були б вони щасливі, якби не журилися за Івана. Поставив його купецький син коло свого ліжка і щоранку вітав його встаючи і прощавсь лягаючи і все питав камінного Івана, що зробити, щоб він ожив? Але той не озивався.
Минуло кілька років, і в купецького сина вже Двоє синів було. Якось у неділю всі пішли до церкви, а він дома з дітьми зостався. Сів на ліжко коло кам’яного Івана і так йому шкода, що той за нього життя віддати рішився.
І каже він:
— Іване, якби я міг тебе оживити, нічого б у світі не пошкодував. І раптом Іван озвався: — Заріж своїх синів; помасти мене їхньою кров’ю; я оживу. Злякавсь купецький син, просить Івана над невинними дітьми змилуватися, свою кров йому дає. Не озивається Іван. І довго
просив купецький син, а тоді подумав:
— Не смію для Івана пошкодувати найдорожчого. Діти ще народяться, а другого Івана
не буде. Нагострив ножа і покликав дітей. Тільки хотів старшого сина різати, а Іван його за руку хап!
— Не треба, каже, то Бог твою щирість до мене вивіряв.
І ожив. Отоді була всім радість! І вже всі довіку щасливо жили.

0 коментарі :

Дописати коментар