середа, 1 червня 2016 р.

Українська народна казка "Злидні"

Були собі два брати: багатий і бідний. Бідний був столяр і майстер добрий, тільки якось йому не велося: і хата була згоріла, і корова здохла, і сам якось гемблєм руку покалічив, довго
потім робити пе міг, і з дітей все було хтось хорує, а дітей цілу купу мав. Отже, як не пильнував роботи, а з біди не вилазив; часом і шматка хліба в хаті не було.А в багатого брата дітей не було, тільки він та жінка; а поля і худоби доволі було, бо все йому щастило: і хліб родився, і скот плодився; мав він що з’ їсти і пити, в що взутися і в чому походити. Проте, він бідному братові ні в чім не допомогли, а бідний і не просив у нього, все намагався заробити сам, до багатого брата мало що й ходив, хіба що на великі свята. Надійшло Різдво і трапилось бідному братові, що саме на кутю не було в хаті ані що зварити, ані чим посолити; та й хліба зо
два дні вже в хаті не бачили. Плачуть голодні діти на печі, хлипає жінка в кутку, а далі й каже чоловікові: — їй б хоч до брата сходив, може б він тобі що на свята дав. Подумав бідний
брат та й пішов.


Прийшов він до багатого брата, а в того таке печуть, таке варять — на святу Вечерю гостей сподіваються. Привітався гість до хазяїна, поздоровив його з кутею та й каже:
— У тебе, братіку, стільки всього печуть та варять; може б ти моїм дітям щось передав, бо вже два дні, як у хаті хліба не бачили.
А багатий відповідає:
— Я б тобі дав, так багато гостей на вечерю чекаю. Ану, як чогось не стане? Соромно мені буде. І гості в мене все знатні, не можу тебе з ними за стіл посадити. Хіба стань отам за дверима, постоїш, поки гості роз’їдуться; тоді, як щось зостанеться, я тобі дам. Гірко стало бідному братові, хотів мовчки з хати вийти, та згадав, як чекають дома голодні діти, і зостався. Став за дверима і тихесенько простояв цілий вечір; голодний слухав, як п’ють і їдять, регочуться і співають братові гості. Пізно скінчилася гостина, і як уже всі розійшлись, вийшов
бідний брат з-за дверей та й каже:
— Вже всі твої гості, брате, напились і наїлись; дай же щось і моїм дітям. —
А багатий відповідає:
— Мої гості багато всього спожили, мало мені з жінкою на свята лишили; нічого не мо жу тобі дати, бо мені мало буде.
Заплакав бідний брат та й каже:
— Дай же мені хоч щось випити, бо не дійду додому.
— А там, каже багатий, — діжка в сінях стоїть; візьми кухлик, та й нап’єшся.
Взяв бідний брат кухлик, пішов у сіни, набрав з діжки, сьорбнув, думав, що вино яке — а то прост ісінька вода. Випив він тієї води, і так йому досадно сталої? Пішов він полем додому та з горя й заспівав. І чує, ніби хтось йому підспівує. І так багато їх співає і все тоненькими голосами. Оглянувся — нема нікого: місяць світить, сніг на полі біліє, кругом ні духу живого. Замовк він — і воно замовкло; почав співати — знову хтось підтягає. Невже я з тієї води впився? — думає бідолаха, а далі й питає:
— Хто це мені підспівує?
А воно тоненько відповідає:
— Ми.
— Хто ж ви такі?
— Ми, злидні. А які ж ви злидні, що я вас не бачу?
— Ти нас не бачиш, а ми в тебе живемо і ніколи тебе не кидаємо, куди ти, туди й ми.
— А що ж ви у мене робите?
— А ми тобі все шкодимо, щоб ти ніколи не розжився. Як стружеш — ми руку тобі підбиваємо, щоб ти дошку зіпсував, або руку скалічив; як що продаєш, купцям — шепчем, щоб дешевше давали, а як купуєш — ціну набиваємо. Ми тобі коров зморили і хату спалили, і діти твої від нас хорують.
— І довго ж ви зо мною житимете?
— До самої смерти, кажуть, — а як помреш, то й у труну з тобою ляжемо. — ї в труну
ляжете зо мною? перепитує бідний брат.
— А вже ж ляжемо, відповідають.
Перестав він співати, іде мовчки, а сам щось думає. Як прийшов додому, хоч і пізно було, а діти не спали, дожидали батька з гостинцями; так і обсіли його, заглядають у кишені, що приніс, питають.
Розказав він їм, як йому у брата було та й каже:
— Світи жінко, каганця, буду я дошки стругать та труну робить, бо надумався я уже вмирати; однаково на вас не зароблю, може вам без мене краще буде.
Як почула те жінка, та в плач! А діти за нею, просять батька покинути свої вигадки та спати лягати. Не слухає він нікого замкнувся в столярні та труну майструє, а далі й питає:
— ви, злидні, тут?
— Тут, кажуть.
— Чи й ви за мною в труну полізете?
— А як же, кажуть,
— Поліземо.
От зробив він міцну дубову труну і віко до неї, прикрутив до віка гвинти та й каже: — Злидні, ану, лізьте в труну та перевірте, чи добре віко до трупи пасує; як добре, то я до вас лягатиму.
— Гаразд, кажуть злидні.
Зачекав трохи бідний брат та й питає:
— Що злидні, влізли?
— Влізли.
— Чи всі ж ви влізли?
— Може хто з вас ще в хаті зостався?
— Ні, кажуть,
— Ми всі тут.
— Ну, то пильнуйте, чи добре віко до труни пристає. Та й закрутив гвинти. А злидні з
труни пищать:
— Ой, темно! Ой, душно!
— Пильнуйте! — гукає він до них: — може десь в труні ще якась щілина лишилась?
— Немає, кажуть злидні: — відкручуй уже віко та лягай і ти до нас.
— Ні, каже бідний брат, — досить узке з мене вас, полежите ви й без мене!
Та швидше за труну та з хати, схопив лопату та в ліс подався; жінці й дітям за собою йти строго заказав. Плачуть бідні діти, думають, що батько збожеволів з горя. А він далеко в лісі глибоку яму виконав, туди труну із злиднями спустив, землею засипав, затоптав і снігом прикидав, щоб на весну і знаку не лишилось. Тоді вернувся додому такий ради о — не плачте, каже, до родини: — може тепер і ми жити будемо!
І справді стали вони з того часу жити, Перестали діти хорувати, заробітнії стали добрі, і за рік бідний брат так розжився, що нову хату поставив, коня і корову купив. А тут якось проїжджав через їхнє село багатий брат та й заїхав до бідного брата подивитись, чи не помер той уже з голоду. Дивиться, а в брата хата нова і на подвір’ ї хазяйство є. Здивувався він, і заздрощі його взяли, що вже й у брата, як у людей. Іде він до братової хати, щоб розпитати звідки це. Привітав бідний брат гостя як годиться, поставив йому їсти й пити, а як той дуже став допитуватись, звідки бідний роззявся, то й розказав йому все по правді. І присікався до нього багатий брат:
— Покажи, та й — покажи, де ти злидні закопав.
Поїхав з ним бідний брат у ліс, та Й показав, де труна закопана. Запримітив багатий це місце, а потім вернувся сюди, викопав труну і відчинив віко.
— Чи ви ще живі, злидні? питає.
— Живі, але трохи вже не загинули, ледве чутно відповідають вони.
— Ну, то йдіть до мого брата, він без вас розжився, зробіть його знову старцем.
Е, ні, кажуть злидні, — ми до нього не підемо, він недобрий чоловік, закопав нас тут; а ти добрий, відкопав нас, ми до тебе підемо.
Злякався багач, те почувши, кинувся втікати, та хоч як швидко він біг, злидні разом з ним до хати прийшли. І зазнав він тепер братової долі: хазяйство все прахом пішло, худоба виздихала; поле перестало родити і багатий брат так зубожів, що до бідного брата просити хліба ходив. А той — розживався і далі, а братові і бідним усе поміч давав.

0 коментарі :

Дописати коментар